Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели: читать начало книги онлайн

— О, онде Біллі Джексон! Я його і звідси бачу.

Усі глянули вгору — хто на вікна хмарочосів, хто на небо, шукаючи повітряний корабель, що його веде Джексон.

— Це он ота зірка, — пояснила міс Лісон, показуючи своїм маленьким пальчиком. — Не та велика, що блимає, а ота біля неї, що світить рівним блакитним світлом. Я бачу її щоночі через вікно в стелі. Я назвала ту зірку Біллі Джексон.

— От уже, справді! — сказала міс Лонгнекер. — Я не знала, що ви астроном, міс Лісон.

— Аякже, — відповідала маленька спостерігачка зірок, — я знаю не гірше, ніж будь-хто з них, який фасон рукавів буде наступної осені на Марсі.

— От уже, справді! — сказала міс Лонгнекер. — Зірка, яку ви згадали, це Гамма з сузір’я Кассіопеї. Вона належить до зірок другої величини і проходить через меридіан у...

— О, — сказав дуже молодий містер Івенс, — я гадаю, що Біллі Джексон набагато краще ім’я для цієї зірки.

— Авжеж, — підтвердив містер Гувер, зневажливо засопівши в сторону міс Лонгнекер. — Я думаю, міс Лісон має таке саме право давати назви зіркам, як усі ці стародавні астрономи.

— От уже, справді! — сказала міс Лонгнекер.

— Цікаво, чи впаде ця зірка? — зауважила міс Дорн. — У неділю на Коні-Айленді я влучила у дев’ять качок і одного кролика з десятьох.

— Звідси, знизу, він не такий гарний, — сказала міс Лісон. Подивилися б ви на нього з моєї кімнати. А ви чули, що з дна колодязя навіть удень видно зірки? Вночі моя кімната як ствол вугільної шахти, і тому Біллі Джексон, який дивиться з неї, схожий на велику діамантову шпильку, що нею Ніч сколола своє кімоно.

Потім настав час, коли міс Лісон не приносила вже нерозбірливі папери, щоб передрукувати їх дома. І вранці, виходячи з дому, вона йшла не на роботу, а ходила з контори до контори, і її серце краяли холодні відмови, які переказували їй нахабні молоді посильні. Так тривало довго. Одного вечора міс Лісон стомлено піднялась на ґанок будинку місіс Паркер — це було саме в той час, коли вона звичайно поверталася після обіду в кав’ярні. Але цього разу вона прийшла не пообідавши.

У вестибюлі вона зустріла містера Гувера, який вирішив скористатися з цієї нагоди. Він спитав міс Лісон, чи не погодиться вона вийти за нього заміж. Його гладке черево нависало на перила. Він спробував узяти її за руку, але вона підняла руку і легенько вдарила його по щоці. Крок за кроком вона піднімалася вгору, хапаючись за перила.

Пройшла повз кімнату містера Скіддера, де той червоним чорнилом вписував у свою (неприйняту) комедію ремарку для Мертл Делорм (міс Лісон), що мала “пройти піруетом з лівої частини сцени до того місця, де стоїть Граф”. Нарешті вона доплентала по вкритих доріжкою крутих сходах до горища і відчинила двері своєї кімнати.

У неї не стало сил, щоб засвітити лампу або роздягнутись. Вона впала на залізне ліжко, і старі пружини навіть не прогнулися під вагою її легенького тіла. В цій кімнаті, яка була схожа на пекло, міс Лісон підняла важкі повіки й усміхнулась.

Бо її вірний, спокійний і яскравий Біллі Джексон сяяв їй крізь вікно у стелі. Вона була відірвана від усього світу. Вона поринула у глибоку пітьму, і тільки маленький квадрат блідого світла облямовував зірку, яку вона так химерно, але марно назвала. Мабуть, міс Лонгнекер має слушність: це Гамма у сузір’ї Кассіопеї, а не Біллі Джексон. Але все-таки не хочеться погоджуватися з тим, що це Гамма.

Лежачи на спині, вона двічі спробувала підняти руку. На третій раз це їй вдалось, вона піднесла два худеньких пальці до уст і з темної ями послала Біллі Джексону поцілунок. Потім її рука безсило впала:

— Прощай, Біллі, — ледве прошепотіла вона. — Ти за мільйони миль звідси, і ти навіть не блимнеш мені. Але ти світив, і я тебе бачила майже весь час, коли навколо не було нічого, крім пітьми, правда ж?.. Мільйони миль... Прощай, Біллі Джексон!

Наступного ранку о десятій годині служниця-негритянка Клара побачила, що двері міс Лісон замкнені, їх зламали. Ні оцет, ні розтирання й палені пера не допомогли, і тоді хтось побіг викликати по телефону “швидку допомогу”.

В означений час карета із страшним дзвоном розвернулась біля ґанку і з неї вискочив енергійний молодий медик у білому халаті, впевнений, готовий діяти, спокійне лице його було напівжиттєрадісне, напівпохмуре.

— У будинок сорок дев’ять викликали карету, — сказав він коротко. — Що трапилось?

— Так, так, докторе, — зітхнула місіс Паркер, ніби вона найбільше непокоїлася, що у її домі трапилося нещастя. Я не розумію, що з нею могло статися. Ми зробили все, що могли, але вона все ще не приходить до свідомості. Це молода жінка, міс Елсі — так, якась міс Елсі Лісон. Ніколи раніше в моєму домі...

— Яка кімната? — вигукнув лікар таким страшним голосом, якого місіс Паркер ніколи раніше не чула.

— Кімната на горищі. Це...

Мабуть, лікар “швидкої допомоги” добре знав розташування кімнат на горищі. Він побіг угору сходами, стрибаючи через чотири східці. Місіс Паркер поволі, як того вимагала її гідність, рушила слідом.

На першій площадці сходів вона зустріла лікаря, який уже повертався, несучи на руках “астронома”. Він зупинився і стиха сказав кілька слів, гострих, як скальпель хірурга. Місіс Паркер повільно зігнулась, мов сукня з цупкої матерії, яка впала з цвяха. Відтоді вона лишилась назавжди зігнутою і душею, і тілом. Траплялось, цікаві пожильці питали, що сказав їй тоді лікар.

— А, хай йому, — відповідала вона. — Коли б мені пощастило вимолити прощення за те, що я слухала його, я була б задоволена.

Лікар із своєю ношею пройшов повз натовп цікавих, яких завжди ваблять усякі видовища, і навіть вони, ошелешені, розступилися, бо вигляд у лікаря був такий, наче він ховає найдорожчу людину.

Вони помітили, що лікар не поклав тіло, яке ніс, на носилки, а тільки сказав шоферові: “Жени щодуху, Уїлсон!”

Оце й усе. Чи вийшло у мене оповідання? На другий день у ранковій газеті я побачив маленьку замітку, і її останні слова, можливо, допоможуть вам (як допомогли мені) зв’язати всі події.