— Чуже життя?
— І власне. Найперш — своє.
— Як хутко ти позабув степи киргизькі, муштру й твої криваві сльози в отій пустелі дикій.
— Ні, не забув. І вдячний усім, хто мав стосунок до визволення мене з солдатів…
— А робиш так, щоб знову тебе туди загнали!
— Що ж, послужу ще трохи царю й отечеству, — сказав Тарас бадьоро, мов справжній унтер.
— Смішки… Боюсь, що ти не відаєш, чим це тобі загрожує, бредеш наосліп…
— Може, біда моя у тому, що я найліпше бачу… Й далеко так, що очі мені болять від сонця… Куліш притих. Дістав хустину, витер на лобі піт.
— Це правда… — сказав, нарешті, тихо. І раптом став якимсь колючим, сірим. — Тим більше зла від тебе для нас, для краю рідного!
— Ти мовиш — зла? — спитав Тарас зчудовано. Такого він не сподівавсь почути навіть від Куліша.
— А хто розбурхав, зрушив наш тихий рай, вернув жадобу крові в селянські божі душі, ополчив їх не тільки на супостатів, а й на своїх?!
— Отже, я збурив рай, де ніжилися селянські божі душі? Кріпацький рай! — спахнув Тарас, аж потемніло йому в очах. — Ти при своєму розумі?
— Я — при своєму, — гордо сказав Куліш. — А ти, а ти… живеш чужим… Поглянь лишень, хто в'ється довкола тебе, з ким ти як рідний брат!
— Хто чесно прагне щастя для всіх людей, той брат мені. А розум я маю власний, душу — свою, козачу…
— Про душу ти помовчав би!
— А то ж чому?
— На ній людськая крівця.
Тарас нахмурив брови, поклав різець, якого й досі чомусь тримав, і мовив чужим, прихриплим голосом:
— Такі слова, друзяко, повинні мати…
— Мають! — не дав йому домовити Пантелеймон. — На вітер їх не кидаю, не з вітру взяв.
— Тоді скажи, ласкавий будь…
— Селянський бунт на Корсунщині і кров, яка там пролилася п'ять років тому, твій неодмольний, смертельний гріх!
Зависла довга тиша. Із вулиці долинув стук легких копит, хтось щось гукнув.
— Здається, я був тоді ще за Каспійським морем… — сказав Тарас розгублено. — То як же міг…
— Ти був за морем, правда… А дух твій жив на Україні, вірші твої розходилися по цій землі й туманили народу, людям голови!
— І ти гадаєш…
— Знаю про те напевно, із перших уст. Твої завзяті учні, точніше, твої апостоли, пішли по селах, сіючи непослух, смуту, й люди тобі повірили.
Запала знову тиша.
— Жаль, я не знав… — зітхнув Тарас. — Торік, як був на Україні… Дякую тобі сердечне за цю чудесну для мене вість!..
— Ти радий, що пролилася вкраїнська кров?