Дім у Бейтінг Голлов: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дім у Бейтінґ Голлов

Після кількох років життя в Брукліні ми з Марією переїхали до Лонґ Айленду. Найняли будинок у селищі Бейтінґ Голлов, що вчепилося за скелясті виступи над океаном, - і зникли з Нью-Йорка. Так нам хотілося. Оглядати Бейтінґ Голлов вибралися доджем наприкінці серпня. На Лонґ Айленд Експрес Вей я побачив перших гусей, які летіли на захід. Задивився і проминув свій з’їзд. Дорогу випитав на заправці. До Бейтінґ Голлов прибули пізніше, ніж домовилися з Педрейґом, господарем будинку. Марія навіть сказала, що цей Педрейґ має повне право нас не дочекатися. Він, власне, натякнув під час останньої телефонної розмови зі мною, що протягом жовтня хотів би залагодити всі справи з цим житлом, і додав: «Тому, якщо хочете -приїздіть». «Зовсім не американське ім’я», - зауважила Марія. «Звідки він?» «Не знаю, розмовляє, як американець. Побачимо». Близько п’ятої вечора ми під’їхали до будинку, в якому планували прожити певний час. У кількох вікнах першого поверху світилося. «Старий нас дочекався», - мовив я. «Кльово, сюди паритися дві години, - відповіла Марія. - І ми, як завжди, заблукали». Подзвонили. У дверях з’явився худорлявий, неголений чоловік. «Педрейґ, радий познайомитися», -всміхнувся він. «І ми раді», - відповіла Марія і увійшла першою, а я протиснувся між одвірком за нею і Педрейґом. У вітальні - посередині зали - стелю підпирав цегляний ватран, а над нашими головами висіла розкішна позолочена люстра. Старий, видно, щойно курив: у повітрі висів терпкий тютюновий запах. Меблі були старі. Шкіряні дивани - із залисинами. Зала переходила у кухню, де столи і підвіконня були захаращені вазонами й усіляким кухонним начинням. «Прошу», - показав він рукою і потягнувся до сиґари, що тліла в попільниці. Й ми з Марією попрямували до сходів, що вели на другий поверх. Позазирали задля годиться до кімнат. Марія навіть помила руки над тріснутим умивальником і спустила в туалеті воду. «То що?» - запитав я. «Годиться! Тішуся, що матимемо ватран», - шепнула вона. «У великому домі над океаном». «Купиш ровер і їздитимеш по хліб і молоко». «О, справді, а де ж тут магазини?». «Спитаємося в старого». І ми почали цілувалися ні з того ні з сього, з дурної радості, між другим і першим поверхом. «Ми беремо цей дім», - радісно випалила Марія, коли ми знову постали перед Педрейґом, наче наречені, що просять благословення. «Якщо маєте хвилин зо двадцять - то сходімо на узбережжя». Педрейґ вирішив показати нам околиці, точніше місце, яким можна зійти до океану. Він пішов уперед, а ми - за ним. Дерев’яні сходи з поруччям вели в долину, вздовж якої тяглося з десяток каменів-валунів, а далеко за деревами та рудою, вигорілою за літо рослинністю, прозирали білі будинки. Валуни і рінь встеляли довгу смугу, наче величезні пташині яйця. Далеко, на тремтливому горизонті, там, де лінії берегів з’єднувалися з океаном, на перетині каменю та води, вони втрачали свої обриси і розмитою плямою тонули у сизому повітрі. А навпроти дерев’яних сходів, що тільки ними й можна було вибратися з цієї природної ущелини, сиротливо стирчали чорні палі прогнилого пірса. Я сказав тоді Марії, що Бейтінґ Голлов - місце для самітників. Вона, нагнувшись, назбирала дрібних камінців і жбурнула їх в океан, з якого вже насувалися сутінки. Бейтінґ Голлов від Нью-Йорка справді далеко, але складалося так, що протягом року ми могли обійтися і без мегаполіса. Марія вирішила перервати навчання. Знайшла якийсь підробіток із дому. Мені ж пощастило отримати річну стипендію, на яку можна було зводити кінці з кінцями. Прикинули, що наших заробітків вистачить, щоб відносно дешево жити у Бейтінґ Голлов, час до часу відвідуючи Нью-Йорк. Трохи ще залишалося на страхівку авто і бензин. Зиму, що ми її хотіли прожити удвох, утікши з Нью-Йорка, було розраховано майже до цента. Про різдвяну поїздку до Парижа уже не згадували. Дорогою, повертаючись до Брукліну, Марія чомусь заговорила про свій приїзд до Америки. «Прикинь, я б ніколи тут не опинилася, якби не випадок. Коли б той кретин із Корпусу Миру, який викладав у нашій школі англійську, не сказав, що порадить мені, як отримати стипендію американського універу». Наш додж накрили густі сутінки. «Сказав, начебто в мене хороша англійська, бо я знаю, що дірка - це dirk. Прикинь, який ідіот?» Марія відхилила шибу, і ззовні разом із шумом автостради увірвалася прохолода. «Коли мені відкрили у Києві візу, - розповідала вона далі, - я напилася в готелі до срачки. Ну, просто думала, все - покину цих лохів і це бидло. Цю Україну-неньку». Коли Марія народилася у Кривому Розі, мені вже було двадцять п’ять. Поки я писав дисертацію, а потім розлучався з Танею, вона підростала у родині криворізьких шахтарів, у двокімнатній хрущовці, в місті, де запах степових трав перемішався із запахом диму металургійних заводів. «Блін, вони ж, крім шахти, рудника і своєї дачі біля каналу, нічого ж не бачили. А тут я така понтова і красіва в Америці», - це вона так згадувала своїх батьків. Перекривляла криворізьку говірку своєї матері, яка розтягувала слова і тицяла осьо, де завгодно. Її батька у дев’яностих біля їхньої дачі на каналі пришили якісь дружки, і Марія виїхала навчатися до Києва, а згодом до Пітсбурґа. Опинившись у Нью-Йорку, поселилася на Коні Айленді у дешевій квартирі. Вона вважала, що зі смертю її батька Кривий Ріг провалився, наче людина, яка необережно ступила на територію з табличкою «Вхід заборонено. Місце вибраної породи». Ближче до Брукліну, виїхавши на двісті сімдесят восьму дорогу, згадав, що, коли ми розлучились із Танею, вона переїхала до своїх батьків у інший район міста, а я підселився у малосімейну до знайомого пацана. Що я тоді курив? Ага, Bond. Мав звичку залишати на вечір три сиґарети, бо за ніч кіоск могли спалити. Спав на книжках, бо другого ліжка у знайомого не було, а розкладачки стали великим дефіцитом: їх возили до Польщі. До Брукліну залишалося не більше двадцяти миль, і об’їзною дорогою Бруклін Квінс Експрес Вей ми обминали Мангеттенський і Бруклінський мости, виїжджаючи просто на Бруклінську дорогу праворуч до нічного Даунтауна. Хтозна для чого, я вголос поділився своїми сумнівами: «У мене якесь відчуття провини». «Перед ким?» - запитала Марія. Я й сам не знав, що ця провина для мене значить: чи вона така тонка, мов повітря, що його ніколи не поясниш, чи це відчуття втрати, якесь таке, мов здерті наждачним папером кісточки на пальцях. Я подумав, що дім, який ми зважилися винайняти у Бейтінґ Голлов, спонукає мене і Марію, вчепитися за каміння, на якому він збудований. Загубитися у цьому світі серед лонґайлендських скель. «А я завжди мріяв про власний дім...» «...біля океану?». «Ні, просто про свій дім. У нас не було дачі, але була дідова хата. Восени, коли починали пропалювати грубу, з городу приходили миші і жили там до весни». Наступного тижня відбувалася конференція Лері Ріверса у Нью-Йоркському університеті. На кілька доповідей ми прийшли з Марією у корпус на Бродвеї, до Тіш Артс скул. У перерві я зустрів свого давнього знайомого Джорджа, який давав мені ключі від свого помешкання у Ґринвич Віллиджі: туди я вперше привів Марію, коли ми з нею познайомилися. Він зголив бороду і скидався на відгодованого бульдога; з широкого рота випиналися передні зуби, Джордж - у нього така звичка - прикривав їх долонею, знаючи про свою ваду. «Привіт, привіт», - усміхнувся він і поплескав мене по плечу. Це була несподіванка. Джордж, як з’ясувалося, брав участь у цій конференції. «Слухай, - мовив він, - не знаю, кого ти там приводив до мого помешкання, але деякі жіночі речі у мене досі висять у лазничці». Тоді підійшла Марія з двома бурґерами і лимонадом: вона саме поверталася з буфету. «Знайомся, це - Марія». Джордж подивився на неї і знову виставив цілий штахетник своїх зубів. «Чувак, викинь усі ті лахи на сміття». «Мій партнер інколи їх вбирає для розваги», - весело повідомив Джордж. Цікаво, що там Марія тоді залишила? Початком листопада ми таки переїхали до Бейтінґ Голлов. Може, через те, що Марія вважала, начебто її вік наближається до критичної межі, тобто, через її мухи із заміжжям, яким вона козиряла, - наше трирічне спільне життя нагадувало суцільний безлад, майже її колишню квартиру на Коні Айленді, куди вона мене привела одного разу після прогулянки. Речі й одяг були розкидані по кутах, а в паперових пакунках - книжки, журнали, косметика. Я бачив у її зелених очах приховані сліди внутрішніх демонів. Марія сказала, що їй подобається так жити, бо це її стиль. Вона показувала своє тату, проколоте срібною шпагою вухо, обіцяла проколоти ще і язик, якщо мені не подобатиметься її шпага. Ідея з черговим переїздом заскочила нас несподівано, як нью-йоркський дощ посеред вулиці: минулого літа, на Астор Плейсі. Марія затягнула мене до Старбаксу, і ми замовили два полуничних коктейлі. Сиділи, розвалившись, у м’яких кріслах. Вона любила тростинний цукор і набирала його цілу гору. Ставила перед собою коричневі паперові пакетики і, розриваючи їх, насипала собі в рота. «Тростинний цукор не шкідливий», - завжди казала Марія, випереджаючи моє невдоволення таким надмірним вживанням. «Я знову перестала тебе любити», - засміялася вона. «Невже так?». «Отак... якось так», - відповідала. «Знайомий аґент із нерухомості пропонує Бейтінґ Голлов. Каже, що ціна пристойна, усе поруч - океан, пляжі, каміння». «А де це?». «Десь на Лонґ Айленді, я ще не дивився». «Ну що ж, це, схоже, варіант». П’ючи коктейль, накручувала на палець своє липке від спеки волосся і бавилася дерев’яними коралями з африканського дерева, що ми їх купили у вуличного торгівця на Бродвеї. Наш будинок у Бейтінґ Голлов, зведений 1927 року, мав три колони, простору веранду і цегляний комин. Здається, він пережив п’ятьох господарів і якісь незначні перебудови. Ми стали шостими, але не власниками, а квартирантами, діставши у користування п’ять кімнат із піддашшям та великим підвалом. Рипучі сходи, що вели на другий поверх, здається, не змінював ніхто з попередніх хазяїв. Водогін та електрика - справні, у цьому принаймні нас запевняв Педрейґ, який здав нам хату, бо сам мешкав тепер у дочки в Массачусетсі. Як з’ясувалося, Педрейґова дружина померла півроку тому і, щоб не чекати тут смерті на самоті, він вирішив забратися. Так наче це гарантувало йому втечу від смерті. Старий будинок пасував літньому чоловікові. Я помітив у його очах легкий подив, що нам припала до смаку ця місцина і розхитаний вітрами дім: «Звідси всі виїжджають». І, показавши на сусідський старий шевроле, додав, що пам’ятає це авто новим. Саме тоді я зауважив поржавілу машину, яку тепер бачу кожного дня, коли стою під душем. Разом із будинком, ґонтовою обшивкою, схожою на риб’ячу луску, що місцями повідпадала від зовнішніх стін, у нашу тимчасову власність перейшла й земельна ділянка, позначена на плані. Перед самим в’їздом - дерев’яна огорожа, а далі дерева і зарослі травою та бур’янами простори, що підступали до берегової лінії над природним урвищем. На початку березня Марія заходилася поратися в садку, щовечора розповідаючи мені про свої плани: що вона посадить, а що викорчує, коли потеплішає. А я частіше вибирався з дому і бродив уздовж берега; їздив у найближчі магазини, купуючи на тиждень харчі. Марія була кепською господинею, у неї все валилося з рук. Більшість наших речей, спакованих під час переїзду у паперові пакунки, залишалися там ціле літо. Потім ми все порозкладали, заповнивши лише дві з п’яти кімнат. Піддашшя пустувало, а у підвалі гудів старий котел, солодко пахло соляркою, якою опалювався будинок. Велику цистерну для солярки було припасовано до підвальної стіни, отвір якої виходив назовні з фундаменту. Туди заливали паливо. Раз на півроку потрібно було зателефонувати до компанії, щоби привезли солярку. На цьому кілька разів наголошував Педрейґ і навіть написав на жовтому папірці телефон компанії та приліпив його на холодильник. Нам надокучали сильні океанічні вітри і часті дощі зі снігом: Атлантика гуркотіла майже перед порогом будинку. Чайки сідали на нашу огорожу, наче кури, по домашньому, не боячись нас. Згодом ми звикли до цього гуркоту і вітрів, до почорнілих смуг каміння і до самотності. Найближчі сусіди жили за півмилі. їхній будинок був іще ближче до океану, а на великому подвір’ї, вгрузнувши в землю, стояв той самий заіржавілий шевроле. Як уже казав, я помітив його ще тоді, коли ми приїжджали роздивлятися будинок і околиці, серед яких доведеться мешкати. У мене тоді був додж, на спідометрі якого накрутилося майже сто тисяч миль; ним, крім телефону й Інтернету, ми зв’язувалися зі світом із цього Богом забутого закапелка. На початку квітня Марія купила кущі смородини, барбарису і два деревця - тюльпанове і червоного клена. Вона полюбила цю велику ділянку, що перейшла у нашу тимчасову власність. Коли пригрівало сонце, ми поралися в садку. Я копав ямки для дерев та кущів і дивився, як прибережні хвилі, розганяючись, знесилено розбиваються об валуни. Марія, в старих джинсах і ґумаках, навколішки розрівнювала землю під щойно посадженими деревцями. Казала, що дерева приймуться, бо все зроблено згідно з інструкцією. Потім ми обідали на дерев’яній веранді, де-не-де прогнилій від вологи, і дивилися на океан. На пластиковому столику, що я його знайшов у пивниці, стояло півпляшки каліфорнійського мерло і підігріта на газовій плитці лазанья з м’ясним фаршем. Несподіваний вітер устиг порозкидати одноразові тарілки і прозорі пластикові склянки. Зібравши їх, я приніс із кухні берегове каміння та мінерали. Марія навіть схвалила мою винахідливість. Вона сказала, що ця природна декорація схожа на кам’яне мовчання і японський сад. Ближче до літа зелена трава затягнула всі руді латки нашого подвір’я. Вкоренилися молоді кущі та дерева, а кілька канадських кленів, що оточували наш будинок і яким було не менше тридцяти років, широкими кронами й міцними стовбурами стримували агресію вітрів. Якось Марія сказала, що бачила наших сусідів, але добре їх не розгледіла. «Схоже, вони пенсіонери». «Отже, ми їх ніколи не побачимо», - відповів я. Наша перша зима біля океану настала наприкінці листопада, засипавши всі шляхи. І лише шпилі двох церков, католицької та протестантської, зазирали у вікно піддашшя. Там я інколи залишався до опівночі, упорядковуючи свої папери та книжки. При вікні стояв стіл і вузьке металеве ліжко. Мабуть, ірландець із дружиною купили їх кілька десятків років тому. Такі речі можна було тепер зустріти в антикварних крамницях. Я не думав нічого тут змінювати; зрештою, на цих, покинутих тут, меблях, крім запаху, залишився час. Зранку я прокидався від рипіння сухого столітнього дерева, з якого витесали каркас нашого будинку, і розумів, що вітер знову прийшов із Атлантики, нагнавши сірої мли та крижаного снігу. Я вийшов із хати і пішов шукати пластикову лопату. З-над океану справді дув сильний вітер, пориваючись, наче голодний пес, роздерти сірувату пелену повітря. Атлантика була порожня: жодного корабля, що інколи пропливали вдалині повз наш берег. І лише пробивалося світло далекого маяка, яке за доброї погоди вночі освічувало нам кухню. Я відкинув сніг до свого виїзду і повернувся на піддашшя. Марія поралася на кухні: слухала радіо і готувала сніданок, тобто каву та смажений хліб. Я чув це, бо вона, дістаючи миски і горнята, різко траснула дверцятком підшафка. Потім запах кави долинув до піддашшя, а я лежав на металевому ліжку і грівся, заплющивши очі. За якийсь час Марія мене покликала. «Погода геть зіпсувалася, а ти не заправив авто», - зауважила вона. І продовжила: «А наш індус заправку, мабуть, замкнув на сім замків. У нього просто паніка перед бурею». Індус, який орендував бензоколонку разом із мотелем, відколи ми сюди переселилися, намагався підтримувати знайомство. Мабуть, він був пакистанцем або навіть бангладешцем, але ми з Марією називали його індусом. Він запопадливо всміхався, коли я приїжджав заправитися чи купити пива у його крамниці. А коли на випадок негоди набирав у пластикові каністри бензин, то він неодмінно супроводжував мене, теревенячи про свої справи і кепську клієнтуру. У невеличкому приміщенні заправки весь час працював телевізор. Про погоду він знав усе. А поруч із заправкою, в одноповерховому, на дванадцять кімнат, мотелі, цілий день товклися його дружина і двоє старших дочок-школярок. Дочки приходили після школи допомагати: прибирали в кімнатах і перестеляли постіль. Індус був багатодітним батьком, казав, що його дружина майже кожного року приносить в дім дитину. З нашим життям виходило інакше. Марія казала, що воно не матиме змісту, якщо тільки спати і їсти, відкидати сніг чи садити кущі, життя перестає приносити найменше задоволення, якщо дає лише досвід. Я відповів, що невже досвід таке дурне слово, яке нічого не значить? На острів ми переїхали пережити кризу, що протягом останнього року стала нашою супутницею. Ми були на межі розставання, шукали слів і виправдань. Марія була молода, і я хапався за всі можливі способи, щоб утримати її. Нью-Йорк став для нас тимчасовим місцем, принаймні я шукав чогось стабільнішого. Тієї зими ми часто згадували нашу першу спільну мандрівку за межі міста - до Джорджїї. Якби знаття, що там пануватиме така ж спека, як у Нью-Йорку, то ні за які гроші не поїхали б туди саме в серпні. Але у Нью-Йорку, крім спеки, у серпні ще й тяжка задуха і висока вологість. Навіть дощі не зараджують ані містові, ані його мешканцям. Ми винайняли готель із басейном і десять годин їхали до Саванни тим самим доджем, яким я їжджу й нині. До готелю дісталися близько третьої ночі. Південне повітря дрижало. Воно було таке тепле, що ми відразу, щойно отримавши електронні картки від нашого номера, пішли до басейну. Чергова на рецепції зауважила, що взагалі-то купатися вночі заборонено, але якщо ми недовго... За півгодини ми повернулися мокрі й задоволені нічним купанням. Із холодильника дістали пиво та чипси і пили, сидячи голі за столом одне навпроти одного. Марія швидко захмеліла і почала ставила бляшанку з-під пива собі між груди, спостерігаючи, як вона сповзає. Пиво розлилося їй на живіт, стегна і килим. «Генрі Міллер любив фотографуватися з голими жінками», - кричала Марія, шукаючи поглядом фотоапарат. «Генрі любив жінок, - відповів я. - Але я люблю його любов до велосипедів». «Не можна любити чиюсь любов», - заперечила Марія. «Ну, я мав на думці...» «Проїхали». Фільм «Непгу and June» ми передивилися кілька разів. Тому що - Генрі й тому що - Париж. Із вікна, яке ми забули зачинити, крізь торохтіння старого кондиціонера до нас долинали співи нічних птахів. Вони не спали всю ніч. Ми теж не спали. Я розсував її литки. Я шукав її солоні губи, я ловив язиком шерехатість її язика, щоби втягнути в себе його солодкий плід. Я глушив своїм ротом її і власні схлипування. Марія казала, що, кохаючись, люди уподібнюються до ангелів і звірів. Я заперечував, бо ж ангели - безстатеві. Вона казала, що коли я її кохаю, мій голос стає схожий на крик павича. Чому павича? Марія пояснила: живучи у Польщі, вона поїхала до Познані навідати подругу, яка мешкала в гуртожитку, переробленому з жіночої в’язниці. Першої ж ночі прокинулася від криків, що нагадували їй наждачний папір. Павичі мешкали за загорожею у приватному будинку місцевого дивака. У Саванні ми були лише чотири дні. Щоранку, виїжджаючи з готелю, долали тридцять миль. У місті столітні дерева зашивали вулиці, фонтани зволожували сухе повітря. По Рівер-стріт бродили туристи і можна було перекусити у ресторанчиках обабіч бруківки з прокладеною колись трамвайною колією. Крамнички зі стилізованими віконницями рятували від спеки, кондиціонери обливали холодом випадкових покупців, які товклися, вибираючи сувеніри. Марія теж прикупила кілька дрібничок, а ще - солом’яний капелюшок, що його, вийшовши з крамниці, наділа на голову. Капелюх був із білої соломи і пасував до її засмаглого обличчя, відтіняючи кавовість шкіри. Потім вирішили пошукати якусь забігайлівку, щоби пообідати. Захотілося забратися кудись із цієї Рівер-стріт. Поблукавши вуличками, знайшли невеличкий ресторанчик. Замовили пива, супу і смаженої риби. Власниця пообіцяла, що рибу приготують за домашнім рецептом її родини. Південь ліниво похитувався гарячим повітрям на вулицях Саванни, а над нашими головами, високо на стелі, гудів вентилятор, наче пропелер одномоторного літака. Ми обідали і обговорювали наші плани на вечір. Марія запропонувала піти на концерт університетського квартету. Концерт, якщо вірити інформаційному довіднику для туристів, мав відбутися сьогодні в одній з історичних будівель колоніальних часів. У програмі було анонсовано струнний квартет Рахманінова. Покрутивши в руках програмку, Марія сказала: «Принаймні це Європа, ти ж так любиш Європу». «Повертаємося до готелю? Я мушу одягнути свіжу сорочку». «А я сукенку», - і зсунула собі на чоло капелюха. Поки я розраховувався з офіціанткою, дочкою власниці, Марія замовила квитки на дев’яту вечора. Наступних два дні ми робили те ж, що і попередні: купалися в басейні, їздили околицями Саванни і вешталися Рівер-стріт. Повертаючись до Нью-Йорка, посварилися через якусь дрібницю. І вже аж доїхавши до Північної Кароліни, Марія сказала, що їй потрібно в туалет, і я з’їхав на найближчій відпочинковій зоні. Коли ми ще мешкали у Брукліні, в напівпорожній квартирі на четвертому поверсі, в Марії стався викидень. Тоді весь день вона кепсько почувалася. Я вибіг до аптеки купити якісь піґулки. Аптека була на сусідній вулиці. Ми знали, що не можемо викликати швидку, бо не маємо на це грошей. Повернувшись, я застав Марію посеред вузької кухні, вона корчилася з болю. Я викликав таксі. Ми з’їхали ліфтом. Таксист довіз нас до госпіталю Маймонідес. У приймальній Марія вигадала адресу, ім’я та прізвище. А я сидів на металевій лавці, уявляючи, що з нею зараз коїться. Через три дні Марія повернулася додому: схудла, з глибокими впадинами на щоках і слідами заштриків на обох руках. Ми лежали і дивилися «Henry and June». Лежали і мовчали в ліжку, що пахло госпіталем. Вона часто заплющувала очі. Я розумів, що вона думає про смерть. «Якщо ми змінили країну, -одного разу сказав я, - отже, ми торкнулися до пам’яті». «Ні. Це просто відключка», - відповіла вона. «Від чого?» Я бачив, що Маріїна пам’ять дірява, вона не тримається за слова і не триматиметься за каміння Бейтінґ Голлов. Якось, лежачи в ліжку, вона довірилася мені, і розповіла про першого чоловіка, від якого зробила аборт. «Я боялася того аборту», - мовила, і накрилася з головою простирадлом. «Мама бачить його на тролейбусній зупинці. Інколи - біля гастроному «Сільпо». «Якби ви тоді одружилися, невже це щось би змінило?» - запитав я. «Не знаю, тепер це не важливо. У нього сране життя! Чому я тут, у цьому домі, щодня вслухаюся у вітри з океану, а він там, в Україні, здихає від цирозу?» «Минуле живе у наших словах». «Живе, живе, - перекривила мене Марія. - Де воно тільки не живе?» «Кожен сам вирішує, що робити йому зі своїм минулим». «Я теж вирішу», - відповіла вона, встала з ліжка і пішла на кухню. Я знав, що вона їстиме цукор. У спадок від Педрейґа нам дісталися залишки бібліотеки. Я перебирав різні книжки, щоби перенести на піддашшя. Зовсім не певен, що солідні, припалі порохом томи Британської Енциклопедії з побляклими золотими тисненими літерами на коричневих коленкорових обкладинках посідали якесь важливе місце у житті попереднього господаря дому. На дерев’яних бібліотечних полицях валялися американські популярні романи і підручники для середньої школи. Схоже було, що хтось наче хотів їх згребти і забрати з собою, але, передумавши, покинув, наче каміння на березі океану. Просто покинув, і пішов звідси геть. Я намірявся скласти коли-небудь романи і підручники в коробку й подарувати нашому індусові, бо Педрейґ сказав, що я можу викинути всі книжки, вони йому більше не потрібні. Тут було чути, як білки стрибали з дерев на дах будинку. Марія казала, що колись вони проломлять наш дах і його доведеться ремонтувати. «Ми живемо з білками, Маріє», - кричав я зі свого піддашшя. На одному стелажі, відсунувши кілька книжок, я побачив старий бінокль. Це була для мене втішна знахідка. Мабуть, Педрейґ придбав його, щоб оглядати береги й океанічні простори, які можна було побачити з цього піддашшя. Коли Марія сідала на кухні, спершись спиною до обшитої деревом стіни і, охопивши двома руками горнятко, пила чай, я брав бінокль і бачив кораблі та яхти. Марія сьорбала чай, а я розповідав про кораблі або про те, як на яхті, що від учора стоїть на якорі, снідають. Тоді Марія запропонувала називати океан не за порами року, скажімо, зимовий чи літній, а за кольорами, бо кольорів і їхніх відтінків набагато більше. Зранку він міг бути сіруватий, наче пір’я чайки, до обіду - вже жовтий, як прибережний пісок, а під вечір, при заході сонця, наливався фіолетом і був схожий на сливовий сад, що колихався перед нашими з Марією очима. Кілька років тому, коли ми познайомилися, вона була студенткою у Пітсбурзі і на вихідні приїхала в Нью-Йорк до друзів. Ми зустрілися на вечірці у моєї приятельки Наташі, яка була одружена з французом. Вони винаймали під майстерню велике приміщення на Тридцятій вулиці і час до часу збирали різноманітний богемний люд. Я прийшов із дощу, ввалившись у гамірну тусовку. Роззирнувшись, упізнав кількох людей. Налив собі вина, і біля столика із закусками помітив худорляву дівчину. Вона виловлювала своїми чипсами овочі з італійського соусу і всміхалася. Я перехопив погляд її оливкових очей, які в яскравому світлі набирали кольору зелених водоростей або ставали ультрамариновими. Тепер я кажу, що її очі змінюють колір так само, як океан. А вона відповідає, що це мої фантазії, і що в такий спосіб я хочу її втримати біля себе та океану. Ми тоді вийшли разом у ньюйоркську ніч і, перейшовши кілька авеню, попрямували Бродвеєм до Ґринвич Віллидж. Улітку я мешкав там у невеличкій квартирі, що її власник, виїхавши на два місяці з Нью-Йорка, передавав мені. Я мав підливати три вазони і годувати кота, якого він не хотів віддавати до котячого готелю. Запропонував Марії випити вина і поїсти сиру в своєму помешканні. Оливковий сад її очей спершу, видно було, стривожився, а потім притих, наче на нього налетіла короткочасна злива. Марія відчувала, що впала мені в око, і цей опівнічний візит мав би щось означати. Ми відчинили вхідні двері триповерхового будинку, тонкого, наче сірникова коробка, і рипучими сходами піднялися на горішній поверх. Кімната за день нагрілася так, що навіть відчинені вікна не зараджували. Квартира під дахом, покритим руберойдом і политим, як захист від дощу, грубим шаром смоли, нагріваючись від нью-йоркської спеки, ставала місцем постійної боротьби за прохолоду. Я увімкнув вентилятор і кондиціонер; сухе спекотне повітря, стиснуте стінами вузького помешкання, перетворювалося на хрусткий звук паперового листка і шелестіння трави. Це була студія. Кімната переходила у кухню, і лише глухий коридорчик вів до вбиральні. Дістав із холодильника дві запітнілі пляшки каліфорнійського Піно Ґріджіо і кілька шматків сиру, купленого в магазині на розі. Марія всілася в єдине у цьому помешканні м’яке крісло й розстебнула верхні ґудзики тонкої, прилиплої до тіла, сорочки. Ліфчика на ній не було. Видно, Марія належала до прихильниць нью-йоркських феміністок, які баламкали своїми цицьками, навмисно вдягаючи футболки, що облягали і здавлювали груди. Діряві на обох колінах джинси, здається, витискали з Маріїних ніг та впадин усе, що було можна. Вона запитала, звідки я знаю господарів тієї вечірки, і я відповів, що ми знаємося дуже давно, і що це подружжя влаштовує тусовки кілька разів на рік. Я сидів на підлозі, увімкнувши абажур із кольорового скла, що лише наполовину освітлював кімнату. Марію чомусь полюбив Джоржів кіт, за яким мені потрібно було доглядати ще приблизно місяць: саме тоді повертався до Нью-Йорка мій американський знайомий. З ним я теж познайомився у Наташі. Джордж колись був куратором виставки її чоловіка на Лонґ Айленді. Завдяки тим вечіркам ми й домовилися, що протягом літа я житиму на Ґринвич Віллиджі. Пляшка каліфорнійського вина світилася скляною порожнечею. Марині очі знову змінили колір. Вона легко скинула зі своїх ніг сонного кота і, потерши заджинсовані литки та відвернувшись від мене, запитала так, наче ми зналися роками: «Якщо не заперечуєш, я прийму душ». «Чистий рушник на полиці. Там їх кілька. Вибирай, який до вподоби». «Я думаю, що кіт голодний, - погодуй його», - і зникла у темному коридорчику. «Точно, я ж його не погодував», - гукнув я навздогін. Коли в лазничці зливою зашуміла вода, я відчинив дверцята підшафка і насипав котові його вечірню порцію. Невдовзі Марія покликала мене і попросила подати мило. Відхиливши двері, я побачив в перині пари її тіло з чорною акварельною цяткою між ногами. Так я познайомився з Маріїним тілом. У вересні, коли повернувся Джордж і потрібно було виїздити з Мангеттену, ми з Марією переїхали у Бруклін. Із Бейтінґ Голлов ми їздили до Нью-Йорка двічі на місяць, взимку, звісно, рідше. Поверталися потягом пізно ввечері до станції Рівергед, де залишали наш додж. Часто, спізнюючись на останній потяг, ми бігли, боячись запізнитися. Нам не завжди щастило. Але, доїхавши до Рівергеда, всідалися в авто і мчали до будинку, який чекав нас, самотньо стоячи перед океаном. Коли покажчик бензину тремтів на позначці «нуль», я завертав до нашого індуса, знаючи, що той навіть поночі чекає на клієнтів. Якось Марія забажала, щоб я розповів про всіх жінок, яких мав у житті. Цей спалах жіночої цікавості, замішаної на агресії, виник після мого невинного запитання, де це вона сьогодні затрималася, що так пізно прибилася додому, примусив мене вибирати: відмовчатися чи розповісти типову чи не для кожного чоловіка життєву історію - від підліткової мастурбації до першої жінки. Коли Марія мене про це запитала, її очі змінювали свої кольори й відтінки, нас розділяв кухонний стіл і двадцять п’ять років життя. Марія запивала своє нервове збудження червоним вином і постукувала нігтем по опуклому фужерові. Я хотів віджартуватися, мовляв, усіх своїх жінок просто не пригадаю і що пам’ять мою підмили води зрілості й продірявили наші з нею атлантичні вітри. Але розмова, як з’ясувалося, була важлива для неї. «Я кажу, - переконувала мене, - що всі твої жінки кожної ночі хотіли б лягти з нами в ліжко. Вони можуть легко прийти у наш дім і сісти на порозі». Марія сама допивала пляшку вина, і я не заперечував. Але від алкоголю її починало розхитувати і, здавалося, що білки гупали по даху її п’яної свідомості. Той викидень, що стався у Брукліні, якось особливо позначився на наших стосунках. Ми втекли сюди, але Марія, здається, прихопила з собою запах лікарняних простирадл. Вона хотіла спровокувати мене на якусь відверту розмову, та я не піддавався. «Свобода, - казав я, витримавши черговий напад, - це вміння впоратися зі своєю пам’яттю. Мої історії тобі нашкодять». «Ти привіз мене у цей дім, щоб я надихалася свободи?» «Ти сама його обрала». «Я багато чого обрала і багато чого втратила». «Хто ж повторював мені сотні разів про країну лохів і жуліків, з якої змилися всі, хто має кебету?» Марія схилила голову на стіл, наче змучений пес. «Мені - двадцять сім, я пережила ранній аборт і два викидні, один, як знаєш, від тебе. Діти мені не світять, я сьогодні була у лікаря. Ось така штука. Якщо я залишуся з тобою, ми перетворимося на зогнилі палі. Якщо у нас і є якесь майбутнє, то це - минуле. Чуєш?» Здається, після цієї розмови вона почала уникати своїх кущів і перестала розповідати мені про квіти, які знайшла в Інтернеті. Я відчував її тонку, майже дитячу душу, що висовувалася з оливкового саду очей, наче збаламучений пес, який шукає свого господаря. Але я не міг уже бути ні її господарем, ні другом, ані коханцем. Я брав ножиці для підрізання кущів і виходив із дому. Взимку, звісно, це не потрібно, але я мусив якось сам для себе виправдати ходіння навколо дому в ці морозяні години. Підходив до крутого спуску, за яким іржаві, перемерзлі рослини разом із рештою вбогого зимового пейзажу тішили мене. Спостерігав за нечисленними чайками на валунах, які наставляли свої дзьоби і, похитуючись од вітру, несли зі мною свою варту. Я вдячно дивився на них, боячись сполохати кашлем, що поселився в моїх бронхах: затуляв рота, душачись ним. Океан був схожий на колихку ртуть, і від нього, здавалося, пахло мертвою рибою. Відвертаючись від вітру, бачив світло на кухні нашого з Марією дому, яке чомусь віддалося від мене. Але з океану насувалася синя стіна зі снігу і темрява проникала, накриваючи собою мій берег і стежку, що тягнулася догори. Я йшов, обминаючи голе каміння, на світло, і був удячний Марії за те, що вона досі сидить на кухні. «Він помер», - спокійно сказала Марія. Помовчавши, додала: «Викинувся з вікна, його знайшли біля під’їзду», - і закинула голову догори, немов сита чайка. «Мама була на панахиді. Поховали соціальні служби міста». «Співчуваю», - мовив я, дивлячись із вікна на жовтий сніг. Це була, можливо, перша ніч, коли мені здавалося, що разом із нами не спить і наш дім. Хоча я і пішов на своє піддашшя, та чув, як на весь будинок калатає серце Марії, яка лежить, накрившись із головою, внизу в одній зі спалень. Вона переверталася на шовковому простирадлі, немов терла наждаком своє тіло, заривалася в подушку, наче кидалася у зимні хвилі Атлантики, і від того скавуліла аж до ранку. Два дні потому Марія спакувала свої речі й попросила підвезти її до залізниці. «Решту заберу, коли влаштуюся на новому місці», - промовила, вказуючи на свої книжки і розкиданий на ліжку одяг. Будинок став великий, мов океан. По даху гучно бігали білки, відчуваючи, що вітри приносять вільгість весняного тепла. Я стояв при вікні, тримаючи в руках бінокль, боячись навіть подивитися, якого кольору сьогодні хвилі.

Бруклін, 42 вулиця

Бруклінська Сорок друга вулиця у Боро-парку - неприваблива й одноманітна, як і решта навколишніх вулиць. Взимку - чистіша, ніж улітку. Восени - тепліша, ніж навесні. Промислові зони від узбережжя Нью-Йоркської затоки - Сансет-парк і цвинтар Зеленого лісу - причепилися до неї, мов п’яні дружки, щоб, не дай Боже, вона від них не злиняла. Її перестрівають, точніше - перетинають, мексиканська П’ята Авеню, китайська Восьма і хасидська Тринадцята, а в одному місці над нею висить металева споруда сабвею, що накриває собою весь Нью Утрехт. А все решта, як і повсюди, - пральні, крамнички, пекарні, перукарні, школи, костели, синагоги, будинки, самотні авто, що, здавалося, ніколи не зрушуються з місця, і мешканці, які, здавалося, ніколи не помирають.

Із пагорба Сансет-парку відкривається панорама бухти, видніється шпиль католицької церкви і долинає гамір П’ятої Авеню. П’яту заселяють латиноси: там продають сомбреро, ковбойські чоботи, а на тесаних паличках - жовте, обчищене манґо у формі розквітлої квітки. На пагорбах парку мексиканці з ранньої весни і до пізньої осені грають у футбол, на який дивляться їхні багатодітні родини, попиваючи холодні напої і заїдаючи час вареною кукурудзою. Мексиканці мають багато часу, може, тому вони постійно їдять і грають у футбол. У футбол вони грають навіть мовою, кидаючи круглі слова один одному в обличчя, з широкими усмішками кукурудзяних зубів. Ресторанчики на П’ятій Авеню пахнуть соусом чилі, обцаси блищать мідними підковами, плачуть діти і лементують жінки, обмотуючи довгими чорними косами свої плечі та витираючи ними заслинені писки своїх дітей. На релігійні свята вони влаштовують процесії - з солодким співом, що лоскоче вухо, та з іконою ґваделупської Діви Марії на чолі. Процесія розтягується на кілька кварталів і святково вдягнені вірні розкидають перед образом, який на дерев’яних ношах несуть четверо чоловіків, червоні квіти, що їх відразу ж розтоптують тисячами своїх ніг. Шлях процесії встеляється пережованою квітковою масою, точно позначаючи її початок і кінець, тобто життя і смерть.

Далі, покинувши співучих мексиканців та їхню музичну й солодкаво-кислу, як достигле манґо, П’яту авеню, йдучи під гору, проминувши нічим не примітну Сьому, опинитеся у Китаї. Якщо це кінець січня, то китайський Новий Рік вийде вам назустріч, але якщо ви не встигли, то червоні пасма реклам із золотими гієроґліфами рекламуватимуть щойно засмажених пекінських качок, вивішених на гаках у широких вікнах ресторанів, або дешеві китайські товари у притиснутих один до одного магазинчиках.

Сухі, як листки тютюну, китайці, майже не розмовляючи англійською, зазиватимуть до своїх крамниць. Тут так само веремія. Так само заслинені зі сну діти на зів’ялих руках своїх матерів. Китайці у футбол не грають, зате багато курять; їхні цигарки дешеві та смердючі. Вони курять і ріжуться в карти, вони голосно викрикують, вони пахнуть жиром тлустих качок і лаком для меблів. У китайських овочевих крамницях продають різні приправи і зелень, аромати прянощів забивають перехожим носи і мало не збивають із ніг. Запах риби довгим хвостом плентається за вами, б’ючи навідмаш, як щойно спійманий короп - слизький, із закривавленими зябрами. Восьма авеню ніколи не спить, не вимикає світла, не припиняє роботи, не втомлюється кохатися і народжувати дітей, не перестає бути китайською, навіть тут, у Брукліні, - бо так навчив їх Конфуцій.

Коли перед Рош ха-Шана запікають яблука у меду і коли по всіх синагогах трублять у шофер, - євреї приходять понад ріки помолитися, бо у ті дні вирішується на небесах, кому жити, а кому померти, тому найповноводніша ріка хасидів на Брукліні, яка плине у повітрі й пливе через їхні серця та шлунки, і до якої вони приходять найчастіше, - Тринадцята авеню. Тринадцята - місце життя і хаосу, крамниць із діамантами й золотом, кошерних ресторанчиків, кравецьких майстерень і дзигарень. Хутряними шапками і шовковими халатами встелені шляхи до синагог, а слово, яке вичитують у Талмуді, носять, наче куряче яйце, обережно, бо воно тепле і біле. І хилитаються бороди та пейси над сторінками Талмуду, і вичитуються золоті слова, і щосуботи чоловіки вдягають випрасувані й накрохмалені білі сорочки, а жінки на обстрижені голови - нові перуки, запалюються по хасидських помешканнях свічки у срібних канделябрах. І наливається вино, і сміються діти, і колихається Тринадцята авеню від співу до співу, від білої хали до білої хали, від запеченої курки до фаршированої риби. І рабини, і талмудисти благословляють це життя, чекаючи на Месію вже п’ять тисяч років.

Цегляний будинок із кованими чорними дверми і важким замком стояв у суцільному ряду схожих будівель ближче до Дев’ятої авеню. Наступний будинок, яким завершувався відтинок Сорок другої вулиці, між Восьмою та Дев’ятою авеню, - закинутий: вікна і вхідні двері забито грубою фанерою, а у діри, що утворилися від спеки та дощів, пролазили єноти й атлантичні вітри. До цього будинку зі шпоновими очницями часом навідувалися його власники з інспектором, перевіряючи на міцність фанеру і чи хтось, бува, не проліз досередини та чи не звив собі там кубло. В околицях вешталися наркомани й бомжі, які вишукували такі будинки, поселяючись у них, аж поки поліція примусово не забирала зайд до найближчої нічліжки. На розі Сорок другої вулиці і Дев’ятої авеню, з фанерною катарактою і неприємним запахом зсередини, будинок чекав своїх мешканців і свого часу.

Вісімсот дев’яносто п’ятий, натомість, був завантажений по горло. І якщо у ньому й пустувало зо дві квартири, то на них швидко знаходилися нові постояльці.

Над чорними дверима при фасаді виднівся напис «Leonard Court». Усередині ж, у довгому коридорі, встеленому білою мозаїкою з двома рядами брунатних пасочків, що окантовували коридорну доріжку, було двоє сходів. Одні - ліворуч, майже при вході, вели до північного крила, а інші - в кінці - до південного. Разом із сусіднім будинком вісімсот дев’яносто п’ятий утворював внутрішній дворик, двері до якого - наглухо замкнено. Дворик можна було бачити, піднімаючись до квартир обох будинкових крил -північного і південного. З північного крила краще проглядався порожній квадрат внутрішнього дворика, що не мав іншого призначення, ніж місце, куди мешканці викидали зужите кухонне начиння, поламані стільці, паперові торбинки, а над його ямою чіпляли шворки для білизни, прив’язуючи їх на прибиті до стіни металеві гаки. А коли речі висихали, за допомогою коліщат, що пронизливо скрипіли, притягували їх до вікон своїх кухонь.

У північному стояку на кожному поверсі було по чотири квартири, а у південному - по три.

Будинок приймав усіх. На першому поверсі мешкали дві родини - пуерториканки бабця Ґабріела, мама Аманда та внучка Ніколь, а також євреї з Латвії - двоє старих із білим песиком і возиком, на якому привозили собі продукти з супермаркету: Бася Моїсеєвна та Григорій Маркович. З пуерториканської квартири весь час лунала весела музика, а бабця, сорокап’ятирічна жінка, підклавши під лікті подушку, вічно стирчала у вікні, що виходило на Сорок другу вулицю. Будинок навпроти був заселений її земляками, у його вікнах теж стирчали жінки з подушками: слухали музику і, вивалюючи назовні свої жіночі принади, пританцьовували. Пуерториканки ділилися новинами та кулінарними рецептами, не відвідуючи одна одну роками. У пуерториканському будинку, що навпроти вісімсот дев’яносто п’ятого, їхній супер, сидів на сходах і пив каву: він теж слухав розмови цих жінок і музику, двічі на тиждень виносив чорні поліетиленові мішки зі сміттям, а потім знову сідав на сходи пити каву.

Дві родини із Банґладешу займали другий поверх південного крила. Коли хтось проходив повз цей поверх, специфічний запах кухні, що доносився разом із голосами мешканців квартир, перевертав усе всередині, дехто навіть прикривав рукою рот, щоби не виблюватися. Поверхом вище, над банґладешцями, багато років тому, а відколи саме, не пам’ятав ніхто, оселилися дві американські родини: літнє подружжя Джонсонів із дочкою Ненсі - кінченою наркоманкою, до якої згодом пристав молодий наркоман Майкл. Ненсі жила з Майклом, маючи на руках четверо дітей: шістнадцятирічну Марґо, тринадцятирічну Сафаєр та ще двох, приблизно шести і трьох років, Мері та Джонатана. Поруч із родиною Джонсонів, про що свідчила прибита на дверях квартири металева табличка, мешкала метиска Лусія з чоловіком Джеком та їхнім з сином, який віднедавна почав колотися, розкидаючи на поверсі одноразові шприци. Лусія їх підмітала і викидала через вікно у яму внутрішнього дворика. Ненсі з Майклом часто курили марихуану у відчинене вікно між поверхами, струшуючи попіл на Лусіїного сина, який лежав у відключці, й кричали на своїх дітей, щоби ті не висовувалися з дверей квартири. Старий Джонсон утримував усю свою родину, працюючи водієм у якомусь медичному закладі. Він паркував свій білий шевроле, вивалювався з кабіни з торбинками, набитими продуктами, потім згрібав їх під пахву, однією рукою відчиняв загальні двері і зникав у темному коридорі. Внуки, наче голодні вовченята, завжди чекали на діда, бо їхня мама з вітчимом могли цілий день простояти біля будинку у сомнамбулічному стані.

На четвертому поверсі північного крила однокімнатну квартиру винаймала Надія з Івано-Франківщини: близько сороківки, приземиста, з сильними руками, бо перемила половину хасидського Боро-парку.

- Та коза з Чьорчь казала, що має якусь польку на Ґринпойнті...

- І шо?

- Ну казала, що за п’ять штук полька зробить фіктивний шлюб...

- П’ять штук... Ого!

- Диви, китайози знову дивляться бойовик.

- Брус Лі?

- А я їх не розрізняю.

- Краще би порно хоч раз принесли.

- Яке порно, баран? У них діти.

Таку розмову можна було підслухати в будинку із замальованим вензелем у квартирі, яку винаймали двоє чоловіків - Ґеник і Зеник - на останньому, четвертому поверсі. Вони поселилися тут кілька місяців тому, давши суперові кілька сотень наперед, щоби той притримав це помешкання, поки вони звалять зі свого напівпідвального. І протягом кількох годин перенесли свої речі у торбах та рюкзаках.

Оглянувши нову порожню квартиру, побачили, що попередній її пожилець залишив для них свій напівспортивний велосипед, білий комод із набитими електронікою шухлядами та кілька бляшанок пива у холодильнику. «Поспішав, пацан», - зробив висновок Ґеник, стоячи посеред великої кімнати, що пахла попереднім мешканцем і тарганами. Потім Ґеників здогад підтвердив і супер, шістдесятидворічний ленінградець Коля, який зайшов до нових квартирантів перевірити, як вони облаштувались, і віддати ключі. Зі слів Колі - той пацан не платив протягом півроку, але ж узимку його не викинеш, тому чекали до весни, а пацан не дурень: змився. Зеник, Ґеників руммейт, щоби відвести від них будь-яку підозру і як запоруку того, що вони тут не тимчасово, запропонував суперові випити пива. Діставши з холодильника «Бадвайзер», він випалив свій улюблений тост - за хєр з нами і хрєн з ними - і перший відхилив металевий язичок бляшанки. Супер, нахвалюючи саме цю квартиру, як перевагу вказав на кухонне вікно:

- Поки не маєте телевізора, можна буде дивитися у китайців.

- А звук? - поцікавився Зеник.

- Німе кіно, пацани. Едік, який тут жив до вас, завжди дивився китайські фільми на халяву.

Прощаючись, уже на порозі, Коля, показуючи на сусідню квартиру, попередив, що сусідський син -наркоша і спить на сходах. Батьки його додому не впускають, тому потрібно переступити і не боятися.