Пора серця. Листування: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Любий, послухай,

напевно, тому що я зовсім про це не думала, сьогодні, напередодні — рік тому це ж також сталося напередодні — справді «прилетіла» Твоя листівка, у саме моє серце, так, це так, я кохаю Тебе, тоді я ніколи цього не казала. І знову мак полонив чуття, глибоко, дуже глибоко, Твої чари були чародійні, я ніколи їх не забуду.

Деколи мені нічого більше не треба, лиш тільки піти звідси геть, дійти до Парижа й відчути, як Ти доторкаєшся до моїх рук, як Ти мене всю огортаєш квітами, а потім знову не знати, звідкіля Ти прийшов і куди йдеш. Ти прийшов до мене з далекої Індії, або з іще віддаленішого, таємничого, брунатного краю, Ти для мене — пустеля і море, і все, що є таїною. Я й далі нічого про Тебе не знаю, і тому мене часто за Тебе охоплює страх, я не можу собі уявити, щоб Ти робив щось таке, що всі ми тут робимо, я мусила б мати для нас прекрасний замок і забрати Тебе до себе, щоб Ти міг бути в ньому моїм чарівним володарем, у нас там буде безліч килимів і багато музики, і там ми винайдемо кохання.

Мені часто спадало на думку, що «Corona» — найкращий Твій вірш, він — довершене передбачення миті, коли все стане мармуром і залишиться назавжди. Та тут для мене не прийде «час»^{29}. Я спрагла на те, чого не отримаю, усе тут таке дріб’язкове й банальне, безживне й знесилене ще до того, як було вжите.

У середині серпня я хочу бути в Парижі, хоча б кілька днів. Не запитуй мене, чому й навіщо, але будь там для мене, на один вечір, або на два, а то й три… Для мене, на березі Сени, — ми дивитимемося так довго у воду, аж доки не станемо маленькими рибками і не впізнаємо одне одного знову.

Інґеборґ.

8 {30} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 4. (?) 8.1949

Інґеборґ, люба,

лише кілька рядків, дуже квапливо, щоб сказати Тобі, як я радію, що Ти приїдеш^{31}.

Сподіваюся, що цей лист надійде ще вчасно, і Ти напишеш, коли Ти прибудеш: можна мені зустріти Тебе? Чи мені цього не дозволено, бо я не смію також розпитувати Тебе «чому» і «для чого»?

Я сповнений нетерпіння, люба.

Твій Пауль

Ось мій телефонний номер:

DAN 78-41^{32}

9 {33} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 20.8.1949

31, Рю дез Еколь

Париж, 20-го серпня 49 р.

Моя люба Інґеборґ,

отже, ти приїдеш тільки через два місяці — чому? Ти не говориш цього, Ти також не кажеш, наскільки, не кажеш, чи Ти отримаєш стипендію. А тим часом, як Ти пропонуєш, ми могли б «обмінюватися листами»^{34}. Знаєш, Інґеборґ, чому я так рідко писав Тобі упродовж останнього року? Не тільки тому, що Париж загнав мене у жахливе мовчання, з якого я й досі не виборсався; але й тому, що я не знав, що Ти думаєш про ті короткі тижні у Відні. Який висновок міг я зробити з твоїх перших, хапливо накиданих рядків^{35}, Інґеборґ?

Можливо, я помиляюся, можливо, все виглядає так, що ми уникаємо одне одного саме там, де воліли б зустрітися, можливо вина лежить на нас обох. Інколи я кажу сам собі, що, можливо, моє мовчання є промовистішим за Твоє, позаяк темрява, яка накладає його на мене, давніша.

Ти знаєш: великі рішення слід завжди приймати самому. Коли надійшов той лист^{36}, у якому Ти запитуєш мене, що Тобі краще вибрати — Париж чи Сполучені Штати, мені так кортіло сказати Тобі, що я б несказанно радів, якби Ти приїхала. Ти розумієш, Інґеборґ, чому я цього не зробив? Я сказав собі, що коли Тобі й справді щось (себто, більше, ніж щось) залежить на тому, аби жити у місті, в якому живу і я, то Ти не повинна була б запитувати в мене поради, а якраз навпаки.

Минув безкінечний рік, рік, за який Ти напевне чимало пережила. Однак Ти не говориш мені, як далеко відійшов за цей рік наш власний травень, наш червень…

Як далеко чи як близько Ти тепер, Інґеборґ? Скажи мені це, щоб я знав, чи Ти заплющуєш очі, коли я тепер цілую Тебе.

Пауль

10 {37} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 24.11.1949

Відень, 24-го лист. 1949 р.

Любий, любий Паулю,

уже настав листопад. Мій лист, якого я написала ще в серпні, дотепер лежить тут — усе це так сумно. Ти напевно, на нього чекав. Чи приймеш його ще сьогодні?

Я відчуваю, що надто мало кажу, що я не можу допомогти Тобі. Я мала б прийти, поглянути Тобі в очі, забрати Тебе звідтіля, цілувати й тримати, щоб Ти знову не зникнув. Прошу Тебе, вір тому, що я з’явлюся одного дня й поверну Тебе. Я дивлюся з великим страхом, як Ти вирушаєш у безмежне, відкрите море, та я хочу побудувати собі корабля, щоб повернути Тебе додому з Твоєї загубленості. Однак і Ти повинен щось для цього робити й не надто мені все ускладнювати. Час, та й багато чого — проти нас, та він не має права знищити те, що ми хочемо вирятувати із нього.

Напиши мені якомога скоріше, будь ласка, і напиши, чи хотів би Ти ще почути від мене хоча б одне слово, чи можеш прийняти ще мою ніжність, мою любов, чи можна Тобі ще чимось зарадити, чи Ти деколи ще сягаєш мене й огортаєш тим безпросвітнім, глибоким сном, в якому я хотіла б запроменіти.