Брати-віталійці: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З мряки раз по раз гукали:

— Вахтовий!

— Слухаю! — відгукувався Клаус. Він знав, що від нього чекають: «Попереду земля!» Але хоч як він приглядався — нічого не впадало йому в око.

Внизу об вітрильник хлюпалися хвилі. На пам’ять збігали Братикові розповіді, що часто перед штормом, а вельми тоді, коли водяні духи балакають з духами туману, з моря чути жалібні голоси:

Вслухатися — таке й справді видзвонювали хвилі.

Але море не лякало Клауса. Решту матросів, навіть Гейна, воно, здається, обавляло страхом. Дивно! Для чого тоді пускатись на нього?.. Море — це радість, свобода й боротьба. І насамкінець — перемога. Але такий туман справді ховає у собі щось загадкове і щось почварне.

— Егей-ей! — крикнув він униз. — Ліворуч земля!..

— Вахтовий! — загукали з палуби.

— Ліворуч — земля! — повторив Клаус.

«Женев’єва» прагнула якнайшвидше дістатися славного торгового міста Новгорода, щоб покинути його іще до білих мух. В грудні замерзали річки та затоки, а зима у східних краях довга і люта.

«Женев’єва» підійшла до фінських берегів. Пірати не зачіпали її. Напасти на неї вони не зважились: встановлена на кормі «Відвага» влаштувала б громовиту зустріч абиякому непроханому гостеві.

Гладка була суша перед ними — гладка, наче море, і, здавалося, так само й безконечна. Неповороткий вітрильник плив вузенькою протокою, стиснутою берегами. Далі й далі він заглиблювався у протоку і неквапним поковзом ішов цілими днями; а одного разу, коли дув несприятливий вітер, його тягла з берега на довгих линвах валка тамтешнього люду.

«Хто ладен змагатися з богом і Новгородом!» — гласило тодішнє прислів’я.

Тим часом як велике місто Київ утратило самостійність через князівські міжусобиці, Новгород успішно утверджував її. Член Ганзи, він правив за найважливішу перевалочну гавань на сході. Тут зачиналися торгові шляхи з європейської півночі в далеку Азію та на Кавказ. Занепрохідними болотами, доступний водою лише кілька місяців на рік, він був майже недосяжний для ворогів. Певна річ, розміщення заважало йому сперечатися з містами Прибалтики за першість на морі. Проте він брав гору в торгівлі з усім Сходом.

У Новгороді панувала республіка — князів обирали на вічі. Коли у східно-руські князівства вдерлися татари, Новгород вистояв перед їхньою навалою. Його великий князь Олександр побив шведів на Неві, за віщо одержав прізвисько Невського. Така ж доля спіткала німецький рицарський орден у «Льодовому побоїщі» на Чудському озері. Але пізніше гордий Новгород все одно схилив голову і платив данину татарам. Проте членом Ганзи зоставався й надалі, і ще довго в ньому збігалися торговельні путі на Сході.

Подорожувалось тяжко. Та щойно мандрівники вгледіли великий Новгород, труднощі забулися. Принаднішого й дивовижнішого міста ні Клаус, ні Дитячий Бас ще не бачили. А Братик один раз уже побував тут.

На тлі численних, химерно злаштованих церковних бань — золотих, зелених, голубих і червоних — стояли тереми. Посеред міста, що вперезалося високим могутнім муром, стримів дитинець,[13] за яким даленіли найбільші і найгарніші церкви. Доми було вибудувано з дерева, але з небаченим смаком і кмітливістю.

Городяни носили довгі кошлаті бороди й барвисті свити аж до п’ят. Ратники ходили в гостроверхих шоломах, при широких мечах, бердишах і щедро оздоблених щитах. У всьому відчувалась незвична пишнота.

Від Новгорода так і віяло неймовірною силою й багатством. Звідси йшов торговий шлях до Чорного моря, до двох величезних царств — Китайського і Перського.

Клаус стояв на кормі свого корабля і не міг надивитися на це чарівне місто.

Та хоч як веселили душу торгові міста, найбільшою втіхою для Клауса було кермо. Він добре вивчив примхи вітру і вправно користувався кожним його повівом, обхитрював його, примушував надимати вітрила і гнати корабель уперед. Хлопець вивчився навіть долати стрічні вітри. У безвихідь керманич потрапляв лише у мертвий штиль, — саме він був для матроса найтяжчою карою. Проте безвітря рідко залягало в північних морях.

Дорослим і повнолітнім видавався Клаус поруч із Дитячим Басом, який був на кілька років молодший за нього. Але на дитину скидався Клаус побіля старого Свена, який свої шістдесят літ носив з благородною легкістю і мав на повному спокійному виду, де не лишили слідів ні пірати, ні урагани, чудернацьку білосніжну бороду, що віночком обрамляла підборіддя і ще більше вирізняла дорідність його лиця.

Поряд з Гейном і Дитячим Басом, наймилішою людиною для Клауса був керманич Свен. Він залюбки стояв би і стояв біля діда, який позручніш випинав за стерном своє черевце, так що вся постава його виказувала вдоволення і спокій.

А як спритно він вів корабель! Найбільше вражала Клауса його вперта небалакучість, дивна й для півночі. Хлопець міг простояти біля Свена кілька годин і не почути від нього жодного слова. Попервах це діймало до живця. Клаусові здавалось, що дід гребує ним. Та інколи той зазирав юнакові у вічі, одним оком підморгував йому і знову відвертався.

Але Клаусові не мовчалось. Хлопця дратувала дідова німизна, він мав запитання, на які хотів би зачути відповідь. Його душу краяли сумніви. Він безнастанно відкривав щось нове в житті, але ж не все огулом забереш у себе, кожну річ годилося б обговорити, прояснити, обрадити з кимось. А битий у тім’я «морський вовк» повертався до нього спиною і з відповіддю не квапився, коли хлопець чекав на товариське слово.

— Що ви за людина, керманичу! — з докором вигукував Клаус. — Так ви й говорити розучитесь, якщо бодай потроху не вправлятиметесь. Рот дано не тільки на те, щоб їсти і дихати.

— Ей, хлопче, хлопче, — з болем у голосі відповідав дід. — Краще б ти питався інших — ті про все тобі скажуть.

— Ні, керманичу, я хочу довідатись про все од вас… То правда, що кораблі вікінгів були ліпші за наш? Я чув, вони мали глибшу посадку, а тому стійкіше тримались на воді. Правда ж, діду?.. Кажуть, що й швидкість у них була більша… Чому таких суден не будують тепер? Чи, може, моряк повинен цінувати насамперед зручність? Мені здається, що ні. Мені здається, вона зовсім другорядна. Головне — швидкість і міцність. Правда ж?.. Правда ж, керманичу?

Свен мовчав. Він глянув на Клауса, моргнув йому два-три рази, але щоб заговорити… ні пари з вуст! На сьогодні він сказав уже все. І хай би Клаус благав, лаяв, висміював його, — все одно жодного слова не витяг би з нього.

Потім, після тижнів і місяців ненастанних мук, Клаус таки розв’язав язика старому: жвавий, допитливий парубок, напевно, сподобався дідові, дарма що той тривожив його спокій і не давав йому чистої години. Наскільки це можливо було між людьми з такою розбіжністю у віці, в них вигодилось щось близьке до взаємодовір’я.

[13] Дитинець — центральна укріплена частина міського поселення Древній Русі. Дитинець стояв на найвищому місці, був оточений мурами чи дерев’яними стінами, а також ровами з водою. Згодом назва «дитинець» замінилася назвою «кремль».