Чаша Амріти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А я оце сиділа-сиділа на припічку, думаю — дай поїду до Києва. Одне діло, що ще раз Київ побачу, давно не була, а друге — хлібця м’якенького куплю…

— А хіба в селі нема?

— Та привозять з району, продають. Тільки такий глевкий, що можна собак ним вціляти. А в Києві — м’якенький. Зуби в мене повипадали. Двійко залишилося, от я й не вгризу. А київський хлібець іде добре. Можна й яснами товкти. Колись, як було борошенце, сама пекла. В печі. Найбільше любила пекти житній хліб. Пахучий, ніздрюватий. Твоя мати Мокрина теж добрий хліб пекла. Я позичала в неї. Давно це було, до війни…

— А тепер чого ж не печуть?

— А зледачіли. Легше в сільмазі купити. Та й борошно не в кожного є. Звикли — нічого. А воно, як подивлюся я, щось не туди йде…

— Як не туди?

— А так. Наче й техніка, радіво, телевізори всякі, а чогось нема. Сидять вечорами коло мигалки тієї, витріщать очі, дивляться. І старі й малі. А колись було — з вечора аж до раночку пісні понад селом котяться. З одного кінця один гурт дівчат та хлопців виспівує, а зтого — другий. Чуєш — вже третій обізвався. Ще краще. Аж серце мре — так гарно. Зіроньки сяють, місяць пливе в небі, сади цвітуть. Старим людям — і то хочеться постояти на вигоні, згадати жениханнячко та милуваннячко. Гарно було, гарно, що й казати… Або вечорниці… Зберуться в коло та всякі історії розповідають одне одному — страшні чи веселі. Бувальщини або казки. А тепер позабували…

— А клуб? Клуб же є в селі?

— А що клуб? Підеш — глянеш. Кіно крутять там через день. Танці. Поплюють насінням один одному в очі, подригаються, по-галайкають. Пісні якісь не наші. Дівчата наче кошенята обсмоктані — ні коси, ні виду, ні постави. Вертляві, пусті. І батьки подивляться, подивляться, кажуть: може, так і треба? Старе минуло, нове йде. А що воно — нове? Ну машини прудко ходять, щось вивезти там чи привезти — хутчіше, правда. Письменні всі стали — правда. Читають, про зорі знають. Таке мале, ще з яйця не вилізло, а вже воно тебе навчає, так і ріже, так і ріже — що, де, як воно! Наука, нічого не скажеш. Але ж увечері не почуєш над селом пісні. А чого? Бо горло оте коло контори реве і вдень і вночі. Реве й реве, аж спати не дає. Соловейка не чути. Ну в хаті — інше діло. А посеред села — нащо воно?..

— Це правда, бабо, захопилися ми технікою. Старого теж не треба вихваляти, було там багато дурного — і п’янства, і забобонів, і темряви…

— Було, було, Михайле Кузьмовичу, — закивала головою баба. — Але ж і доброго багато було…

— Про пісню — це ви точно сказали. Пісню забувають. Хіба в самодіяльності співають, де вона є. А так — тиша вечорами. Я теж звернув увагу…

— Отож-бо. Старші пам’ятають, могли б передати молодим. Так ті зневажають, не хочуть. А гарно ж? Хоч би й весілля. Колись було — обвінчаються, поспівають, повеселяться кілька днів підряд. І молодятам приємно, і людям — свято. Запам’ятається на все життя. А ниньки молоді й не знають весільних пісень… Ну ось тут мені повертати… Давай клунки, спаси біг тебе, синашу…

— Нема за що, бабо Килино. Вас же Килиною звати?

— Килиною, — вдоволено закивала баба, надіваючи клунки на плече. — Не забув. Я ж тобі двоюрідна баба. Твій дід Левко мені двоюрідний брат. Так що ми — рідня. Заходь, як матимеш охоту. Чарочкою пригощу, малосольним гурочком…

— Прийду, бабо, як час випаде.

— Ну йди здоров.

Баба пошкандибала поміж осокорами до подвір’я крайньої від річки хати. Михайло, поминувши ряди осель, що стояли понад лугами, пішов далі. Рідна хата визирала вже з-за густого саду, за нею зеленіла крона соснового лісу. На тин вискочив зозулястий півень з мерехтливим хвостом, голосно закукурікав, ніби вітав гостя. Михайло усміхнувся. Важко вгрузаючи в пісок, підійшов до перелазу, постояв, дивлячись на димок, що курівся з димаря.

Що сказати батькам? Чи варто бентежити їх, оповідати все, що з ним діється? Може, це поселить в їхні душі сум і тривогу за сином? Все було гаразд, а потім — нате вам, старенькі, милуйтеся, до чого ваш синок докотився. На старі плечі звалив свій тягар, не витримав. Ні, не слід говорити. Обминути те, що сталося. Так, втомився, перенапруга, треба трохи спочити на природі. Менше буде запитань, треба зберегти спокій батьків…

Пройшов по межі, розгортаючи соняшники. Важкі плескаті голови хиталися, вдарялися в груди Михайлові, шурхотіло під ногами гарбузиння, басовито гули джмелі над городом, привабливо червоніли помідори поміж зеленим бадиллям. З картоплиння вискочила ряба кішка, дременула до ґанку. Заскрипіли східці, на порозі з’явилася постать. Знайома, рідна. Затепліло під серцем, сльози підкотилися до очей. Михайло стримався, усміхнувся, одхилив молоденьку вишеньку, яка застувала йому хату, тихо покликав:

— Мамо, добридень…

— Ой, хто це? — сполошилася мати. Побачила сина, махнула руками, ніби соколиця крильми, поспішила назустріч. — Мишко приїхав! Ой боже ж мій, так негадано! Хоч би повідомив — зустріли б!

— А нащо? Так краще…

Мати обняла його, зморшкувата щока її пахла чебрецем і грибами. Сині очі були ясні, як і завжди, тільки брови та коси побіліли, наче сповило їх осіннє бабине літо. Син тримав матір за руку, шорстка долоня її була гаряча, негнучка. Пішли до ґанку.

— Ходімо ж до хати. Ти ж, мабуть, зголоднів?

— Та ні, ні, дай надивитися на тебе…

— Ще надивишся, — щасливо відказувала мати. — А чого ж сам? Чому ж без своїх?

— Вона не хоче в село, — спохмурнів Михайло. — Каже, чого в тій ямі сидіти?..

— Ага. Ну а синок, Андрійко? Я скучила за ним…

— Не пускає. Каже, перейматиме всякі селянські звички, мову їхню…