Барак зашумів. У двері внесли велику баддю з вечерею. Михайло взяв миски друзів, пішов до виходу, став у чергу. Веселий, жвавий полонений налив йому три порції теплої бурди, дав три шматочки глевкого чорного хліба. Сагайдак повернувся назад, поставив їжу на горішні нари, вибрався сам. Індус критично поглянув на пійло, взяв свою порцію, розлив пополам — Михайлові й Гаррі. Сагайдак запротестував:
— Навіщо ти? Сам що з’їси?
— Мені досить хліба.
— Як так? Ти ж дуба вріжеш!
— Що таке «вріжеш дуба»? — зацікавився Свамі.
— Фігуральна фраза. Вмреш, загинеш…
— А-а! Не турбуйся, не вмру. Коли я проходив йогу, доводилося не їсти днів по сорок, шістдесят…
Михайло одкусив шматочок хліба, жадібно запрацював щелепами, сьорбнув теплої несмачної рідини.
— Шістдесят днів? — плям, плям, плям! — Це ти загнув. Людина не витримає так багато, — плям, плям, плям.
— Витримає, — запевнив індус, розжовуючи хліб. — Якщо фізично не напружуватися, то можна витримати й більше. Так що ти не бійся за мене. Я ще житиму років з тридцять…
— Ніхто не знає свого майбуття, — сказав Сагайдак. — Містика…
— Мій ґуру знає, — пояснив Рішідева. — Він сказав мені.
— А про мене скажеш? — усміхнувся скептично Гаррі. — Чи я довго проживу?
— Не знаю, — зітхнув Свамі. — Але можу запитати ґуру…
— Мала дяка, — розчаровано сказав Михайло. — Ждати, доки скінчиться війна? Може, ми завтра поздихаємо!..
— Не треба ждати, — мовив Свамі. — Я запитаю тепер…
Він зосередився, заглибивши погляд десь у простір. Обличчя індуса загострилося, губи розтулилися. На обличчі зажевріла тиха усмішка, ніби він побачив когось рідного, бажаного. Михайло й Гаррі перезирнулися, промовчали. Дивним, неймовірним здавався їм товариш, але щось у серці, в підсвідомості застерігало від кпинів та насмішок. Вони мовчки, тихенько закінчили вечерю. Тим часом індус отямився від стану непорушності, вийшов із задуми, глянув на Михайла.
— Ти переживеш війну, — тихо сказав він. — Гаррі теж. Це все, що він може сказати, мій ґуру. Про подробиці говорити не можна. То буде втручання в карму. В долю, як ви кажете…
Михайло недовірливо дивився на товариша, не знаючи, сміятися йому чи сердитися.
— Де ж твій ґуру? І звідки він знає нас? Ми ж не знайомі…
— Він поруч, — серйозно відповів Свамі. — Він бачить нас. Я тільки що розмовляв з ним…
— Ану тебе! — зареготався Михайло. — Жартівник ти! Спасибі й на тому, веселіше жити буде з тобою!
Гаррі похитав головою, ляснув індуса по спині.
— Ви, індуси, мастаки на всяку чортівщину. Може, й правду сказав? Одгадаєш, переживу війну — знайду тебе в твоїх Гімалаях, поклонюся до ніг!
— Не забувай же обіцянки! — серйозно сказав Рішідева. — Ніколи не кидай даремно слів у простір…
Полонені кінчили вечерю. Сагайдак збігав до параші, потім до бака з водою, помив миски. Повернувшись до друзів, виглянув у вікно. Над горами пливли сутінки, в бараці стало темно.
До приміщення зайшов офіцер з двома солдатами.
— Перевірка, — крикнув Бояк. — Стати біля нар…
Полонені заворушилися, похапцем лаштувалися в два ряди біля своїх місць. Солдати, гупаючи чобітьми, проходили мимо, тикали пальцями в груди.
— Айн унд цванціг, цвай унд цванціг, драй унд цванціг, — монотонно лунало в бараці.