— Ваша правда. Тому вам треба залишитись. Інакше я просто не зможу там працювати. Мене вже й так частенько нудить — пробачте на слові. А зараз я піду. Поговоріть, будь ласка, докладно про все з Шенцліном, тоді побачите, як наш шеф наставив нам носа.
Він вийшов. За ним грюкнули двері, і через хвилину в кімнату зайшов блідий сивий чоловік в окулярах з чорною оправою. Він чомусь був у пальті і в руці тримав капелюха. Александер підвівся. Очевидно, це доктор Горн.
— Добривечір, — машинально промовив криміналрат і впустив з рук капелюха. — Як ви сюди потрапили?
— Пане криміналрат…
— Сідайте, — кивнув йому Горн, — забув ваше ім’я… але це не так важливо, — він відхилився на спинку крісла. — Ви хочете мені щось розповісти, але, боюсь, це не становить особливого інтересу — вже не становить… Ви бачили коли-небудь комісара Ірінгса? Ні?.. А адвоката Рудольфа Крамера? Він, здається, ще називав себе доктором Шерцом.
— Шерца я знаю. Востаннє я чув його голос сьогодні вранці годині о десятій.
Горн схилився вперед, руки в нього тремтіли. Він попросив докладно описати йому Шерца, але, здавалось, майже не слухав. Він неуважно кивав головою, його землисте обличчя нервово посмикувалось.
— Ви знаєте й Зіррінгауза, Георга Зіррінгауза?
Александер сказав, що не знає.
— Ви сиділи в підвалі разом з його дочкою. Вам це відомо? Він… він помер. Георг помер. Ви розумієте? Цього не можна зрозуміти. Веронал, пане, така приємна річ… — прошепотів він ледь чутно, так, що важко було розібрати, — здається, у мене теж десь лежить у тумбочці одна трубочка… — він тихо засміявся, і в Александера мороз пішов поза шкірою. — Можливо, мій сусід з триста вісімдесят першої кімнати матиме роботу… — Горн замовк і невидющим поглядом дивився просто перед себе. Очі в нього блищали, як у божевільного. Щось стисло Александерові горло.
— Що… що це я тут наговорив… ви не звертайте уваги… пане… пане…
— Шенцлін, — здавленим голосом сказав Александер і підвівся. — Пане криміналрат, я прийшов до вас, щоб віддати вам записну книжку, яку я знайшов у бібліотеці вілли. Тут список членів банди Якобса…
Горн мовчки простяг руку. Він перегорнув усі сторінки книжечки, навіть придивився до неї біля лампи і повернув Александеру.
— Здається, ви маєте рацію, пане Шенцлін. Це справді схоже на список. Ось вам моя порада: підіть з нею в президіум народної поліції. Всі зазначені тут адреси, які не відомі нам, — це адреси з східної зони. Ви не знаєте, як туди пройти? Я… я поясню вам…
Якобс ввімкнув фари. Їх світло ковзнуло по лісу і піщаних дюнах — дикому безлюдному ландшафту. Він не знав цієї місцевості, але орієнтувався з допомогою карти — поруч з ним лежав розгорнутий атлас. За Цемпіном вліво відходила бетонована дорога, що вела до узбережжя. На повороті фари освітили облізлу табличку. «Увага! Заміновано! Прохід заборонено!» — прочитав Якобс і зітхнув з полегкістю: він не збився з шляху. Під час війни тут був випробний полігон ракет «фау», від шпигунів і диверсантів він був захищений мінним поясом. Тоді ж проклали й бетоновану дорогу, по якій зараз їхав «крейслер». Вона доходила майже до моря. Там, де її уявне продовження перетинає берегову лінію, і знаходилось домовлене місце зустрічі.
Якобс глянув на годинник: залишалося ще десять хвилин. Дорога погіршала. Бетон місцями був пошкоджений бомбами, від занесених піском воронок в усі боки зигзагами розбігались тріщини. Всюди валялися уламки цементу й арматурного заліза, ніби тут підірвали міцне укріплення. Раптом дорога поділилася на дві, і почався підйом. Якобс узяв праворуч і вимкнув фари. Нагорі він зупинив машину. Шуміло море. Нічого не було видно.
Якобс вийшов з машини, лишивши дверцята відчиненими, і пішов до моря. Він пробирався хвойним ліском. Гілки стьобали його по обличчю. Потім піднявся на дюну, де стояв телеграфний стовп. Тут пахло водоростями, гнилим деревом і дохлою рибою. Між соснами, покорченими від морських вітрів, показалась зовсім близько — рукою подати — темна поверхня моря. Хвилі, набігаючи на сірий пісок, розбивали свої піняві гребені об палі берегозахисних дамб… Над морем нависло темне осіннє небо, по якому пливли клапті хмар. Північно-західний вітер пронизливо свистів у телеграфних проводах, хвилями пригинав до землі високу траву на дюнах. Моторного човна ніде не було видно.
Якобс оглянувся, йому почулося, ніби десь далеко застугонів мотор. Він пильно вдивлявся в море. Воно майже зовсім почорніло, тільки далеко на півночі виділялася зловісна світло-сіра смуга обрію, підведена чорною лінією, — то, певно, був берег Рюгену. Трохи праворуч від нього блимав вогник; на карті там був позначений маяк далекого острова Грейфсвальдер-Ойє. Якобс занепокоєно глянув на годинника. Зненацька йому почулося, ніби позад нього форкнув кінь. Та то, певно, здалося. Він знову оглянувся навколо. В обидва боки тяглася вузька, злегка вигнута сірувато-жовта смуга берега, що зливалась удалині з лісом і морем. Понад берегом видно було якісь темні плями — мабуть, нанесені морем колоди. Праворуч, на трухлявих стовпах, висів переплутаний колючий дріт. Нічого і нікого не було видно. Більш безлюдного місця, мабуть, і не знайти. Але там, унизу, біля обточеного водою каміння, яке лизали хвилі, чи то, бува, не сліди кінських копит?
Вітер жалібно завивав над зловісною пустелею, зривав світлі шапки піни, ніс з моря водяний пил. Світла смуга над Рюгеном поволі темніла. Над чорною водою мигтіло жовте світло маяка. Воно спалахувало і гасло, знову спалахувало і знову гасло, навіваючи безнадію. Якобс сів на холодний сипучий пісок. Минуло вже чверть години зверх умовленого часу. Він бездумно дивився на мокрі, вкриті слизькими водоростями палі дамб, об які раз за разом у незмінному ритмі плескали хвилі. Раптом крізь невиразні шуми, завивання вітру, крізь плескіт хвиль і таємничий скрегіт у проводах він виразно вловив стукіт мотора: човен! Це він! Але де?
Якобс подумав, що в такій темряві з моторки важко буде побачити його. Він вирішив під’їхати машиною ближче до берега і сигналізувати фарами. Швидко підвівшись, він, обережно ступаючи, рушив назад. Машина стояла на місці — темна безформна маса, йому кинулось у вічі, що дверцята машини причинені; але, напевно, машина стояла не зовсім рівно, і вони причинилися самі. Він сів за руль, увімкнув запалювання і натис на стартер. Шумові мотора звідкись зовсім зблизька відповіло кінське іржання. Якобс злякався. Руки його заклякли на рулі, плечі піднялися вгору, очі впилися в темряву. Зненацька машина хитнулася, ніби хтось вліз у неї. І в ту ж мить Якобс відчув, як його міцно схопили за руки і з силою викрутили їх назад. Щось холодне, металеве охопило зап’ястя і, клацнувши, защепнулося. Якобс заревів, як звір.
Височенний поліцай з літерою «G»[59] на рукаві витяг його з машини і штовхнув уперед. Спалахнуло з півдесятка ліхтариків, його обшукали і знайшли пістолет.
— За це одне дають п’ять років, — приязно сказав йому один з поліцаїв; решта всі мовчали. Якобс теж мовчав. Це був кінець.
Повз коней, що пирхали й перебирали ногами, його звели з горба. Вони йшли по розбитій бетонній дорозі, де-не-де зарослій травою. Іржавий колючий дріт, переплетений бур’янами, провисав обабіч дороги. Хвилин за п’ять вони підійшли до закритої поліцейської машини, біля якої стояло ще кілька мотоциклів. Якобса штовхнули всередину. Хтось ланцюгом прикував його руки до залізної штанги.
Але машина не рушала. Когось чекали. Крізь тонкий брезент чути було розмову. «Це останній, — почув Якобс. — Решту взяли ще три години тому біля Магдебурга при спробі перейти в англійську зону». «Партачі нещасні», — подумав він.
Почулись чиїсь кроки, брезент відкинули, і Якобс побачив, на кого чекали. Два моряки-прикордонники допомогли його приятелю, торговцю вуграми, вилізти на машину. За ним піднялося кілька поліцаїв. Машина рушила. Це був кінець. Так, кінець.
Через тиждень після різдвяних свят хворий Горн — до його грипу ще прилучилася нервова гарячка — нерівним почерком записав у щоденнику: «Я втратив свого єдиного друга. Я втратив його подвійно. Георга вже нема, а спогад про нього навіки отруєний. Та, може, я надто суворий до нього? Як офіціальна особа, уповноважена суспільством, я повинен осудити його. Але як людина я все розумію. Щиро кажучи, всі ми не без гріхів, і ті моменти в житті, коли ми бували самовідданими і здатними на жертви, можна перерахувати на пальцях. Родина, виховання та соціальні обставини формують з нас або корисного, або шкідливого члена суспільства. Я пробую іноді уявити собі, наскільки менше було б злочинів, коли б усі жили в достатку».
Двадцять другого січня він записав: «Сьогодні мене знову відвідав Вольф. Він здійснив свою погрозу: оскільки я не забрав назад своєї заяви про відставку, він теж залишив президіум. Він тоді не розумів мене і весь час говорив про якусь політичну інтригу, жертвою якої я нібито став. Правда, я нічого не тямлю в політиці. Можливо, Вюрцбургер діяв справді з політичних мотивів, як говорить Вольф, та для мене це байдуже. Моя відставка викликана зовсім іншим. Час лікує всякі рани, але він не поверне мені втраченої віри в себе. Я ніколи більше не зможу працювати на оперативній роботі. Я не тільки дозволяв обдурювати себе на протязі трьох років, я винен у смерті Ірінгса. Рудольф, чи то пак доктор Шерц, міг дізнатися тільки від мене, що ту фатальну банкноту він віддав у „Черепасі“ службовцю кримінальної поліції. Він дізнався про це тоді, коли я так страшенно легковажно показав банкноту у Георга. Ще й сказав тоді: „…каторжними роботами на строк не менший за два роки“.
Ірінгс не допросився в мене допомоги. Я відпустив його на смерть, сліпого й беззбройного. Мене не втішають запевнення Вольфа, що в житті кожного бувають помилки і що ніхто не може знати всього наперед. Між іншим, з Нового року він служитиме в народній поліції, де потрібні досвідчені спеціалісти по зломах. Я щиро бажаю йому успіху. Він таки хороша людина».
В зв’язку з справою гаража «Зюд-вест» цікавий його останній запис, датований десятим лютого.
«На минулому тижні почався процес над двадцятьма п’ятьма членами банди Якобса, заарештованими народною поліцією. Серед них Якобс, доктор Шерц і ще один, Літт, який виготовляв у них фальшиві гроші. На підставі знайденого списка членів банди на лаву підсудних сіло також чимало поважних осіб з східної зони, які обвинувачуються в сприянні спекуляціям, грабункам, саботажу. Серед свідків державного обвинувачення Рут Зіррінгауз, дочка мого друга Георга, і юнак Шенцлін, який відвідав мене тієї пам’ятної п’ятниці. Він теж у дечому замішаний, але з нього зняли обвинувачення, тому що його примусили до участі в злочинах тільки погрозами, а крім того, це ж саме завдяки йому була ліквідована широко розгалужена злочинна організація. Він, напевне, був першим, на кому Шерцове мистецтво спокуси зазнало поразки. Розгляд справи провадиться публічно; я щодня буваю там. Наскільки Георг був замішаний у тій справі, все ще не вияснено. Рут виступала кілька разів, намагаючись реабілітувати батька. Доведено, що три роки тому в час заснування гаража він вклав у підприємство свої гроші, а згодом регулярно одержував великі суми, які Рут Зіррінгауз називає „процентами“. На мою думку, Шерц весь час, від початку до кінця, обдурював Георга, хоч те, що він був у списку організації та його самогубство, свідчать про інше.
[59] Початкова літера від «Grenzpolizei» — прикордонна поліція.