Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Рибалка? — повторив Ікенна.

— Так, рибал… — Обембе не договорив. Він тремтів.

— Ти впевнений? — спитав Боджа. Коли Обембе кивнув, Боджа спитав: — Як він це сказав?

— Він сказав: «Ікено, ти…» — Він замовк, його губи трусилися, він перевів погляд з одного обличчя на інше, а тоді на землю. Не відриваючи від неї погляду, Обембе продовжив: — Він сказав: «Ікено, ти помреш від рук рибалки».

Важко забути ту чорну хмару, що вкрила обличчя Ікенни після того, як Обембе вимовив ці слова. Він глянув угору, ніби шукаючи чогось, а тоді подивився у напрямку, в якому зник божевільний, але там не було на що дивитися, окрім неба, що забарвилося жовтогарячим.

Ми вже майже дійшли до наших воріт, коли Ікенна повернувся до нас, але не подивився ні на кого конкретно.

— У нього було видіння, що один з вас уб’є мене, — сказав він.

Ще кілька слів гарячково теліпалися на його язиці, але він їх не вимовив. Вони ніби відступили всередину, наче прив’язані мотузкою, яку смикнула назад невидима рука. А тоді, ніби не знаючи, що казати чи робити, й не чекаючи, поки ми заговоримо, — а Боджа вже почав щось казати — він розвернувся і зайшов до нашого двору, а ми пішли за ним.

6

Божевільний

булу був божевільним.

Його мозок, як сказав Обембе, розкис від внутрішнього виливу крові після однієї майже фатальної пригоди, і тоді він став навіженим. Обембе, за допомоги якого я опановував більшість речей, бозна-звідки дізнався про історію Абулу й одного вечора розповів її мені. Він сказав, що Абулу, як і ми, мав брата. Його звали Абана. Дехто на нашій вулиці пам’ятав його як одного з двох братів, який ходив до Аквінського коледжу, найліпшої старшої школи для хлопчиків у місті, завжди в однотонній білій сорочці та білих, завжди чистісіньких шортах. Обембе сказав, що Абулу любив брата, що вони були нерозлучні.

Абулу та його брат жили без батька. Коли вони ще були дітьми, їхній батько поїхав у християнське паломництво до Ізраїлю та так і не повернувся. Багато хто з людей вважав, що його вбито під час вибуху в Єрусалимі, але один з його друзів, який був разом із ним у тому самому паломництві, розказував, що той подався до Австрії з якоюсь австрійкою й оселився там. Тож Абулу й Абана росли з матір’ю та старшою сестрою, котра у віці п’ятнадцяти років узялася за проституцію й переїхала до Лаґоса практикувати своє ремесло.

Їхня мати тримала невеликий ресторанчик. Побудований з дерева й оцинкованого металу, він у вісімдесятих був на нашій вулиці доволі популярним. Обембе сказав, що навіть батько їв там кілька разів, коли мати була вагітна і їй стало надто важко готувати їжу. Абулу з братом зазвичай прислужували в ресторанчику після школи, мили посуд і витирали хисткі столики після кожного відвідувача, підносили зубочистки, підмітали підлогу, що з кожним роком ставала чимдалі темніша від сажі та пилу, як майстерня автомеханіка, і в дощовий сезон виганяли мух, махаючи сплетеними з пальмового волокна ручними віялами. Але попри всі їхні зусилля, ресторанчик приносив небагато, і вони не могли дозволити собі належної освіти.

Злидні та скрута гранатами вибухали в їхніх головах, залишаючи після себе осколки відчаю, тож хлопці з часом почали красти. Та коли вони з ножами й іграшковими пістолетами пограбували дім заможної вдовиці і винесли повну валізу грошей, удовиця підняла ґвалт, щойно вони вибігли, і за ними погналася юрба перехожих. Абулу спробував перетнути дорогу, прагнучи відірватися від переслідувачів, але його збила машина, що мчала вулицею і не зупинилася після зіткнення. Побачивши це, юрба поспіхом розсіялася, залишивши Абану одного з пораненим братом. Він самотужки підняв Абулу і зміг доправити його до лікарні, де лікарі силкувалися обмежити масштаби завданої шкоди. Обембе казав, що мозкові клітини Абулу позапливали не на свої місця, змінивши його розумову будову і завершивши жахливий процес.

Коли Абулу відпустили, він повернувся додому просто істотою — був наче новонароджений, чий розум є чистим аркушем без жодної цятки. У ті часи він тільки й робив, що дивився — пустими, зосередженими очима, — ніби очі стали тим органом його тіла, що міг виконувати функцію всіх інших, або наче всі його органи, крім очей, повідмирали. Минув час, його божевілля набрало сил, і, хоч іноді воно дрімало, його можна було спровокувати, як заснулого тигра. Явища, що пробуджували його божевілля, були численними й різноманітними: якийсь погляд, сцена з життя, слово — будь-що. Уперше це сталося через ревіння літака, що пролетів над їхнім будинком. Почувши його гуркіт, Абулу скрикнув од люті й зірвав із себе одяг. Якби Абана вчасно не втрутився, Абулу був би вибіг із дому. Абана поборов його, поклав на підлогу й тримав, поки Абулу не припинив пручатися. Тоді він розпластався на підлозі й заснув. Наступного разу божевілля в ньому пробудила нагота його матері. Він сидів на стільці у вітальні, коли побачив, як вона, роздягнувшись, пройшла до ванної. Він скочив, наче побачив привида, сховався за дверима й підглядав за тим, як вона купалася, через замкову щілину, і та картина додала химерних карт до колоди, що він її мав у голові. Хлопець витяг свій стверділий пеніс і почав його пестити. Побачивши, що мати от-от має вийти, він сховався й нечутно зняв одяг. Тоді прослизнув до її кімнати, повалив на ліжко і зґвалтував.

Та й після того Абулу не покинув материного ліжка — він тримав її, ніби свою дружину, а вона плакала й побивалася в тих обіймах, аж поки не повернувся його брат. Скипівши від того, що Абулу накоїв, Абана побив його своїм шкіряним паском, не слухаючи материних благань, після чого Абулу втік із кімнати, зазнавши чималого болю. За мить він висмикнув телевізійну антену з розхитаного кріплення в підставці, рвонув назад до кімнати й пришпилив нею брата до стіни. А тоді, страхітливо заволавши, він вискочив з дому. Його божевілля набрало повної сили.

Перші роки Абулу тинявся вулицями і спав на ринках, у недобудовах, на звалищах, у стічних канавах, під припаркованими машинами — будь-де і скрізь, де його могла застигнути ніч, — поки не надибав за кілька метрів від нашого будинку розвалену вантажівку. Вона ввігналася в електричний стовп 1985 року, вбивши цілу родину. Покинута через ту криваву історію, машина поступово перетворилася на розсадник диких кактусів і слонової трави. Щойно знайшовши її, Абулу взявся до роботи, виселивши цілі нації павуків і викуривши неприкаяних духів померлих, чия кров навіки залишила сліди на сидіннях. Він повикидав уламки скла, позчухував острівці моху, що понаростали на голій і поїденій міллю обшивці салону, і знищив безпомічну расу тарганів. Тоді позатаскував до вантажівки свої пожитки — мотлох, набраний зі смітників, здебільшого викинуті різноманітні речі та й узагалі будь-що, що пробуджувало в ньому цікавість. Відтак він зробив ту вантажівку своїм домом.

Божевілля Абулу було двох видів — неначе біси-близнюки постійно намагалися зіграти в його голові кращу мелодію. Один з них грав мелодію, що скидалася на звичайну, непримітну причинність, підбиваючи його на те, щоб ходити голим, тхнути, вкриватися брудом, скрізь приносити із собою ціле море мух, танцювати на вулицях, підбирати на смітниках покидьки і їсти їх, вголос розмовляти про щось із самим собою або балакати з невидимими людьми такими мовами, яких на цьому світі не існує, кричати на різні предмети, танцювати на перехрестях, колупатися в зубах знайденими на землі паличками, випорожнюватися на узбіччі доріг і робити все, що роблять бродячі неприкаяні. На його голові виріс цілий ліс довгого волосся, обличчя вкривали нариви, а шкіра лисніла від жирного бруду. Іноді він розмовляв з ордою доппельгангерів і невидимих друзів, чия присутність була прихована від очей звичайних людей. У цій фазі божевілля він ставав людиною руху і майже весь час ходив. Переважну більшість часу вештався босоніж, ступаючи голими ногами немощеними дорогами місяць за місяцем, пору за порою, рік за роком. Він ходив звалищами, хисткими мостами з розщепленими дошками, навіть будівельними майданчиками, де земля була всіяна металом, цвяхами, склом і різними іншими гострими предметами. Одного разу, коли на вулиці зіштовхнулися дві машини, Абулу — не знаючи, що тут сталася дорожня пригода, — пройшов по битому склу, і з його ніг витекло стільки крові, що він втратив тяму і лежав на землі, аж поки не приїхала поліція та не забрала його. Багато з тих, хто це бачив, гадали, що він помер, і були вражені, коли уже за шість днів він повернувся до своєї вантажівки. На його пошрамованому тілі був шпитальний одяг, а ноги з варикозними венами сховалися у шкарпетки.

Перебуваючи під владою свого божевілля, Абулу ходив вулицями абсолютно голий, безсоромно виставляючи на оглядини свого велетенського пеніса — іноді ерегованого, — ніби то була обручка за мільйон найр. Той пеніс якось породив скандал, про який люди говорили по всьому місту. Певна вдовиця, котра сильно хотіла мати дитину, якось спокусила Абулу — одного вечора повела його за руку до свого будинку, вимила й покохалася з ним. Подейкували, що поки Абулу був із тією жінкою, його божевілля тимчасово пом’якшилося. Коли люди дізналися про це, то почали кликати її дружиною Абулу, і жінка поїхала з міста, залишивши навіженому нищівну пристрасть до жінок і сексу. Скоро по тому поширилися плітки про його щонічні візити до мотелю «Ла Рум». Казали, що кілька проституток регулярно проводили його до своїх кімнат під непроникним покривом темряви. Майже такими ж розповсюдженими були й легенди про прилюдні мастурбації Абулу. Соломон якось розповів нам про божевільного, якого він і ще кілька людей заскочили за мастурбацією під манговим деревом біля Небесної церкви над річкою. Тоді я ще не знав, що йшлося про Абулу, як і не знав, що то воно є — мастурбація. А ще Соломон розповів нам, як у 1993 році Абулу схопили, коли він обвився навколо статуї Мадонни перед великим Собором святого Андрія. Мабуть, він гадав, що то вродлива жінка, котра, на відміну від інших жінок, до яких він скалив зуби, жодним рухом не виказала опору; він обійняв статую й почав її шпокати і стогнати, а навколо зібралися люди й почали реготати, допоки кілька вірян не відтягнули його геть. Врешті-решт Католицька рада зняла осквернену статую і спорудила нову на території церкви, за парканом. А тоді, ніби цього їм видалося замало, ще й обгородила її залізними ґратами.

Утім, попри всі спричинені ним хвилювання, у цій фазі Абулу нікому не завдавав шкоди.

Друга царина божевілля Абулу була надприродною. То був стан, у який він входив раптовим поривом, наче, перебуваючи у цьому світі — вибираючи щось на смітнику, танцюючи під нечутну музику чи роблячи будь-що зі своїх звичайних занять, — він ніби раптом переносився до світу марева. Але в цьому стані він не полишав нашого світу повністю, а перебував одночасно в обох — ногою тут, а ногою там, — стаючи ніби посередником між двома вимірами, непроханим провідником між ними. Його повідомлення призначалися людям цього світу. Він роз’ятрював спокійні душі й роздмухував жорстокість із малих вогників, чим розхитав життя багатьох людей. Він поринав у цю фазу здебільшого вечорами, коли сонце вже вилило на землю свою денну порцію світла. Перетворюючись на Абулу-пророка, він тинявся, співав, плескав у долоні й пророкував. Він пролазив у двори з незапертими ворітьми, як злодій, і роздавав пророцтва усім, кого там бачив. Щоб повідомити про побачене видіння, він міг утрутитися в будь-що — навіть у похорон. Він перетворювався на пророка, страшила, божество, навіть оракула. Однак ці дві іпостасі нерідко змішувалися або переходили від однієї до іншої так легко, ніби переділка між ними була не товща за дівочу пліву. Іноді, зустрівши того, кому мав напророчити, Абулу переходив до іншої фази й видавав своє передбачення. Іноді люди лютували, коли він пробував донести до них свої видіння, — вони, бувало, кривдили його і вивергали на його голову прокльони, сльози й нарікання, як брудний одяг на купу.

Його ненавиділи, тому що вважали, ніби його язик може накликати цілу низку катастроф. Той язик був, мов скорпіон. Видані ним пророцтва плодили серед людей страх перед похмурою долею, що чигала на них. Спочатку на його слова не зважали, але випадок за випадком дедалі частіше спростовували усяку вірогідність того, що його видіння були просто окремими збігами. Найпершим і найвідомішим випадком, коли його пророцтво справдилося, була жахлива дорожня пригода, що забрала життя цілої родини, як він і передбачив. Їхня машина пірнула у найглибшу ділянку Омі-Али неподалік міста Ово, і всі, хто був у машині, потонули — Абулу точнісінько описав усе це заздалегідь. Тоді ще був чоловік, якому він напророкував смерть від «задоволення» — і того чоловіка за кілька днів винесли з борделю, де він помер під час сексу з повією. Такі випадки закарбувалися в пам’яті людей пломенистими літерами і сформували в їхніх душах страх перед пророцтвами Абулу. Усі почали вважати його видіння неуникними, усі повірили, що він є оракулом долі. Відтоді, коли б Абулу не виголосив якесь передбачення, люди настільки вірили в невідворотність описаного, що намагалися йому запобігти. Одним пам’ятним прикладом став випадок, що стався із п’ятнадцятирічною донькою чоловіка, котрому належала велика концертна зала. Абулу напророчив, що вона стане жертвою жорстокого зґвалтування з боку дитини, яку сама виносить. На смерть стривожена таким похмурим майбутнім, що чекало на неї, дівчина вкоротила собі віку й залишила записку, в якій написала, що воліє не дожити до такого.

Минуло достатньо часу, і божевільний став загрозою й жахом усього Акуре. Пісню, що він її співав перед кожним пророцтвом, знав чи не кожен містянин, і всі боялися її почути.

Найбільш прикрою була схильність Абулу зазирати в минуле людей так само, як і в майбутнє, а отже нерідко він руйнував людські королівства порожніх мрій і знімав савани з мертвих і давно похованих таємниць. А наслідки завжди були вельми серйозні. Якось, побачивши, як жінка виходить із чоловіком з машини, він оголосив, що вона «повія». «Tufia! — закричав божевільний і плюнув. — Ти й досі спиш із Метью, другом свого чоловіка, навіть у подружньому ложі? Геть сорому не маєш! Ніякого сорому!» І божевільний, «підпаливши» той шлюб, оскільки після низки заперечень чоловік таки дізнався про зраду і розлучився з дружиною, просто пішов собі геть, і гадки не маючи про те, що він щойно накоїв.

Однак, незважаючи на все це, частина населення Акуре любила Абулу й бажала йому довгого життя, тому що він часто й допомагав людям. Якось завдяки йому вдалося уникнути збройного нападу, оскільки Абулу, передбачивши його, оголосив усім, що четверо чоловіків «у масках і темному вбранні» нападуть тієї ночі на один з районів. Люди викликали поліцію, щоб та наглянула за вулицями, і коли грабіжники з’явилися, поліція їх зупинила. Приблизно тієї ж пори, коли він передбачив пограбування, Абулу також розкрив місце, де ховалися викрадачі маленької дівчинки в очікуванні викупу за неї. Дівчинка була дочкою одного з політиків штату. Послухавшись детальних вказівок Абулу, поліція заарештувала викрадачів і звільнила дівчинку. Абулу знову заслужив подяку, і люди казали, що політик заповнив його вантажівку подарунками. А ще говорили, що політик навіть подумував доправити його до психіатричного шпиталю на лікування, але йому заперечили, сказавши, що коли Абулу позбудеться свого божевілля, то з нього більше не буде жодної користі. Абулу завжди вдавалося уникати психіатрів. Після того випадку, коли він пройшов по битому склу, його відвезли до психіатричної лікарні, але, перебуваючи там, він опирався лікарям, погрожував їм різними наслідками за утримання здорової людини і говорив, що його незаконно ув’язнили. Коли це не допомогло, він перейшов до самовбивчого голодування, відмовляючись навіть пити воду, попри всі спроби його напоїти. Побоюючись, що Абулу помре від свого посту, і через те, що він почав вимагати адвоката, його відпустили.

7

Сокольнича

ати була сокольничою.

Вона стояла на пагорбі й стежила за небом, намагаючись відігнати все лихе, що сунуло по її дітей. У кишенях її розуму лежали копії наших розумів, тож вона вміла легко вловлювати негаразди, ще коли вони тільки починали формуватися, як моряки впізнають у небі зародок майбутньої бурі. Вона іноді підслуховувала за нами, намагаючись ухопити уривки наших розмов, ще до того, як батько поїхав з Акуре. Бувало, що коли ми збиралися в кімнаті братів, один із нас навшпиньки крався до дверей, щоб глянути, чи не стоїть за ними вона. Він зненацька відчиняв двері й ловив її на гарячому. Але, як сокольничий, який дуже добре знає своїх птахів, вона часто успішно за нами слідкувала. Певно, вона вже відчула, що з Ікенною щось не так, та коли побачила пошматований календар М.К.О., зрозуміла, учула, переконалася, що той проходить через метаморфозу. Тому, намагаючись дізнатися, що її спричинило, мати й підлестилася до Обембе, щоб той видав подробиці зустрічі з Абулу.

Хоч Обембе й приховав, що сталося, коли Абулу пішов геть, — ту частину, де він розповів нам, що сказав Абулу, коли пролетів літак, — матір усе одно охопило страхітливе горе. Після кожного епізоду розповіді вона вставляла боязкі вигуки: «Боже мій, Боже мій», а коли Обембе договорив, вона підвелася, кусаючи губи і тремтячи, вочевидь, від нищівного тиску зсередини. Вона вийшла з нашої кімнати, не сказавши ані слова, тільки здригаючись усім тілом, ніби застужена, а ми з Обембе сиділи й гадали, що зробили б із нами наші брати, якби дізналися, що ми видали їй цю таємницю. Аж раптом я почув її голос, а тоді їхній — вона зажадала знати, як це вони не розповіли їй про те, що з ними таке сталося. Ледве мати вийшла з їхньої кімнати, розлючений Ікенна увірвався до нашої й спитав, котрий це телепень не втримав язика. Обембе бідкався, що вона присилувала його розповісти, і навмисне робив це голосно, щоб мати почула його і втрутилася. Вона так і зробила. Ікенна вийшов, заприсягнувшись покарати нас, коли її не буде поруч.

За годину, коли мати нібито трохи відійшла, вона зібрала нас у вітальні. На її голові ззаду була пов’язана хустина, схожа за формою на пташиний хвіст, — ознака того, що вона молилася.