Читать книгу «Сборник "Гаррі Поттер і фiлософський камiнь"» онлайн.
- Може, ти забув її в наметі? - припустив Рон.
- Або вона випала з кишені, коли ми бігли? - стривожилася Герміона.
- Так, - промимрив Гаррі, - можливо...
У чаклунському світі він завжди носив чарівну паличку з собою, тож тепер, опинившись без неї в такій прикрій ситуації, відчував себе незахищеним.
Раптом щось зашаруділо, й вони аж підскочили. Поряд з кущів видиралася ельфиня-домовичка Вінкі. Вона рухалась якось дивно, зі значними зусиллями, ніби хтось невидимий намагався втримати її на місці.
- Тут бути погані чаклуни! - розгублено пискнула вона, вилазячи з кущів. - Люди вгорі... високо в повітрі! Вінкі мусити тікати!
І вона зникла між деревами з того боку стежки, з писком і хеканням відбиваючись від чогось, що її не пускало.
- Що з нею таке? - здивовано глянув їй услід Рон. - Чому вона не може бігти нормально?
- Мабуть, не попросила дозволу ховатися, - припустив Гаррі. Він згадав Добі - щоразу, як той пробував зробити щось таке, що не сподобалося б Мелфоям, він починав сам себе лупцювати.
- Знаєте, з цими ельфами-домовиками поводяться геть несправедливо! - обурилася Герміона. - Це ж просто рабство якесь! Той містер Кравч примусив її видертися на самісінький верх стадіону, хоч вона й боялася, а тепер він її ще й зачарував, і вона не може втекти, коли там нищать намети! Чому ніхто з цим не бореться?
- Але ж ельфи задоволені, - сказав Рон. - Ти ж чула, що Вінкі казала під час матчу... «Ельфам-домовикам не можна веселитися»... Їй подобається, коли нею командують...
- Саме такі, як ти, Роне, - палко почала Герміона, - і підтримують прогнилі й несправедливі системи, бо їм просто ліньки...
На узліссі знову щось голосно бабахнуло.
- Може, підемо далі? - запропонував Рон, а Гаррі помітив, як гостро зиркнув він на Герміону. Може, Мелфой казав правду; може, Герміоні й справді загрожувала більша небезпека, ніж їм усім. Вони рушили далі, а Гаррі усе нишпорив по кишенях, хоч добре розумів, що чарівної палички там нема.
Вони йшли темною стежкою глибше в ліс, не перестаючи виглядати Фреда, Джорджа і Джіні. Проминули групу ґоблінів, що хихотіли над мішком золота, яке, вочевидь, виграли, роблячи ставки під час матчу. Ґоблінів явно не турбувало те, що діялося в наметовому містечку. Ще далі стежка вивела їх у смугу сріблястого світла. Вони глянули поміж дерев і побачили трьох високих прекрасних віїл, що стояли на галявині, оточені зграйкою юних чаклунів, які галасливо щось доводили.
- Я щороку заробляю біля сотні мішків з ґалеонами, - кричав один з них. - Я - драконячий кат у Комітеті знешкодження небезпечних істот.
- Не бреши! - заверещав його товариш, - ти миєш посуд у «Дірявому Казані»... а от я - мисливець на упирів, я їх уже кокнув штук дев'яносто...
Третій юний чаклун, чиї прищі було видно навіть у невиразному сріблястому сяйві віїл, теж устряв до розмови: - А я, бляха-муха, от-от стану наймолодшим міністром магії! Стопудовенько!
Гаррі пирснув зі сміху. Він упізнав прищавого чаклуна. Його звали Стен Шанпайк, і насправді він був кондуктором триповерхового «Лицарського автобуса».
Він хотів сказати про це Ронові, однак обличчя в того раптом змінилося, й наступної миті Рон заволав: - Чи я вам уже казав, що винайшов мітлу, яка долетить до Юпітера?
- Годі вже! - обурилася Герміона, рішуче схопила Рона за руку й потягла його далі. Голоси віїл та їхніх залицяльників стихли аж тоді, як друзі зайшли в самісіньку гущавину лісу. Здається, вони були тут єдині.
Гаррі озирнувся. - Мабуть, зачекаємо тут... якщо хтось буде наближатися, ми почуємо за милю.
Не встиг це сказати, як із-за найближчого дерева вигулькнув Лудо Беґмен.
Навіть у слабенькому світлі чарівних паличок було видно, що з Беґменом відбулася серйозна зміна. Не стало бадьорості й рум'янців, а в ході зникла пружність. Беґмен був дуже блідий і напружений.
- Хто це? - приглядався він, намагаючись розібрати в темряві їхні обличчя. - Що ви тут робите самі?
Вони здивовано перезирнулися.
- Там же ж почалися погроми, - пояснив Рон.
Беґмен втупився в нього. - Де?
- У наметовому містечку... якісь люди захопили родину маґлів...
Беґмен голосно вилаявся. - А хай їм чорт! - і в голосі його чулося збентеження. Далі він, не кажучи ні слова, з легеньким ляском роз'явився.