- Директор мені сьогодні розповів, що вночі ти, Гаррі, врятував не одне життя. Якщо я й маю чим пишатися, то це тим, що ти багато чого навчився. Розкажи мені про свого патронуса.
- Звідки ви про нього знаєте? - здивувався спантеличений Гаррі.
- А що ж іще могло відігнати дементорів?
Гаррі розповів йому про все. Люпин знов усміхнувся.
- Так, твій батько завжди обертався на оленя, - промовив він. - Ти правильно вгадав...
Люпин запхав у портфель останні книги, засунув шухляди і повернувся до Гаррі.
- Ось, тримай... я його вчора приніс із Верескливої Халупи. - Він простяг Гаррі плаща-невидимку. - І ще... - він завагався, а тоді подав йому Карту мародера. - Я вже не вчитель, тож мене не гризтиме сумління, що я тобі її віддав. Мені вона непотрібна, а тобі, Ронові й Герміоні, мабуть, ще не раз стане в пригоді.
Гаррі взяв карту і всміхнувся.
- Ви казали, що Муні, Червохвіст, Гультяй і Золоторіг були б раді виманити мені зі школи... Казали, що тоді б вони повеселились...
- Ми так би й зробили, - підтвердив Люпин, закриваючи портфель. - Я не маю найменшого сумніву, що Джеймс був би страшенно розчарований, якби його син не знайшов жодного таємного виходу з замку.
Хтось постукав у двері. Гаррі поспіхом запхнув у кишеню Карту мародера та плащ-невидимку.
То був професор Дамблдор. Він анітрохи не здивувався, побачивши тут Гаррі.
- Ремусе, твій екіпаж чекає біля воріт.
- Дякую, пане директоре.
Люпин підхопив свою стару валізу й порожній акваріум для ґринділа.
- Ну, прощавай, Гаррі, - всміхнувся він. - Навчаючи тебе, я отримав неймовірне задоволення! Впевнений, що ми колись іще зустрінемось. Директоре, нема потреби мене проводжати до воріт, я впораюся сам.
«Мабуть, він хоче якнайшвидше звідси зникнути», - подумав Гаррі.
- Прощавай, Ремусе, - стримано мовив Дамблдор. Вони обмінялися потиском рук. Люпин востаннє кивнув Гаррі, легенько всміхнувся і вийшов з кабінету.
Гаррі сів у спорожніле крісло і понуро втупився в підлогу. Почувши, як зачинилися двері, він підвів голову. Дамблдор ще й досі був тут.
- Чого зажурився, Гаррі? - неголосно запитав він. - Після цієї ночі ти можеш собою пишатися.
- Яка різниця? - з гіркотою промовив Гаррі. - Петіґру ж утік...
- Яка різниця? - перепитав Дамблдор. - Різниця, Гаррі, величезна. Ти допоміг встановити істину. Врятував невинну людину від жахливої долі.
Жахливої... Гаррі раптом щось пригадав. «Величніший і жахливіший, ніж коли-небудь...» Пророцтво професорки Трелоні!
- Пане професоре... вчора, коли я здавав віщування, професорка Трелоні стала якась... дуже дивна.
- Справді? - перепитав Дамблдор. - М-м-м... Тобто ще дивніша ніж завжди?
- Так... її голос став низький і оспалий, очі закотилися й вона сказала... сказала, що Волдемортів слуга повернеться до нього перед північчю... Сказала, що той слуга допоможе йому відродити свою могутність. - Гаррі глянув на Дамблдора. - А тоді вона раптом знову стала нормальною і вже нічого не пам'ятала зі своїх слів. Чи могло... це бути... справжнім пророцтвом?
Але Дамблдора така новина не надто вразила.
- Знаєш, Гаррі, цілком можливо, - замислено сказав він. - Хто б міг подумати? Отже, це вже друге її справжнє пророцтво. Мушу підвищити їй зарплатню...
- Але ж... - Гаррі вражено дивився на Дамблдора: йому було не до жартів... - Але ж... це через мене Сіріус і професор Люпин не вбили Петіґру! Тож якщо повернеться Волдеморт, це буде моя вина!
- Ні, не буде, - незворушно заперечив Дамблдор. - Невже тебе нічого не навчили пригоди з часоворотом, Гаррі? Наслідки наших дій завжди такі неоднозначні, такі заплутані, що передбачити майбутнє й справді дуже важко... Живим свідченням цього і є професорка Трелоні, дай їй, Боже, здоров'я. Ти вчинив дуже шляхетно, врятувавши життя Петіґру.