Читать книгу «Сборник "Гаррі Поттер і фiлософський камiнь"» онлайн.
- Вас, тіпа, ще турбує, чи я казатиму «бруднокровка», коли я вас ось-ось уб’ю?
- Так, мене це турбує, - сказав Дамблдор, а Гаррі помітив, як він намагається втриматися на ногах, що почали вже роз’їжджатися. - А щодо твого наміру мене вбити, то ти, Драко, мав для цього вже кілька довжелезних хвилин. Ми тут зовсім самі. Я беззахисний, як ти не міг і мріяти, а ти й досі так нічого й не вчинив...
Мелфоєві губи скривилися, наче він покуштував чогось дуже гіркого.
- Тепер про цю ніч, - вів далі Дамблдор, - я трохи здивований, як усе це сталося... ти знав, що мене не буде в школі?.. Ну, звісно, - відповів він сам собі, - Розмерта бачила, що я кудись подався, й дала тобі знати за допомогою тих дотепних монет...
- Саме так, - підтвердив Мелфой. - Але вона сказала, що ви пішли, тіпа, перехилити чарочку, а тоді повернетесь...
- Я й справді перехилив чарочку... і повернувся... певною мірою, - пробурмотів Дамблдор. - То ти вирішив улаштувати мені пастку?
- Карочє, ми вирішили вичаклувати над вежею Чорну мітку, щоб ви примчали сюди перевіряти, кого тут, тіпа, вбили, - пояснив Мелфой. - І це вдалося!
- І так, і ні... - зазначив Дамблдор. - Але чи маю я тоді робити висновок, що тут нікого не вбито?
- Хтось, тіпа, вмер, - Мелфоїв голос прозвучав на цілу октаву вище за звичайний його регістр. - Хтось із ваших... не знаю хто, бо темно було... карочє, я переступив через тіло... я мав би чекати тут, коли ви повернетесь, якби не втрутився отой ваш фенікс...
- Так, вони це полюбляють, - визнав Дамблдор.
Знизу долинув гуркіт і крики, ще голосніші, ніж досі; здавалося, битва точиться вже на самих ґвинтових сходах, що ведуть туди, де стояли Дамблдор, Мелфой і Гаррі. Серце Гаррі закалатало в його невидимих грудях... хтось помер... Мелфой переступив через тіло... Хто ж то був?
- Так чи так, а в нас лишилося мало часу, - сказав Дамблдор. - Отож, Драко, спробуймо знайти для тебе вихід.
- Для мене вихід?! - обурився Мелфой. - Я, блін, стою тут з чарівною паличкою... та я вас зараз уб’ю...
- Хлопче, не блефуй. Якби ти збирався мене вбити, ти зробив би це відразу, коли мене роззброїв, а не почав би ці милі балачки про засоби й методи.
- Карочє, я не маю іншого виходу! - зненацька побілів, як і Дамблдор, Мелфой. - Я мушу це зробити! Він мене вб’є! Повбиває всіх моїх рідних!
- Я розумію всю складність твого становища, - сказав Дамблдор. - Інакше б я одразу став на твоєму шляху. Просто я знав, що тобі кінець, якщо Лорд Волдеморт зрозуміє, що я тебе запідозрив.
Мелфой аж зіщулився, почувши це ім’я.
- Я не хотів говорити з тобою про завдання, яке він тобі доручив, бо він міг застосувати проти тебе виманологію, - вів далі Дамблдор. - А тепер ми нарешті можемо поговорити відверто... не було завдано ніяких збитків, ти нікому не заподіяв шкоди, на твоє превелике щастя, усі твої ненавмисні жертви вижили... Драко, я можу тобі допомогти.
- Не можете, - заперечив Мелфой, а його рука з чарівною паличкою шалено тряслась. - Ніхто не може. Він наказав мені це зробити, а інакше він мене вб’є. Я не маю вибору.
- Перейди на наш бік, Драко, і ми заховаємо тебе надійніше, ніж ти можеш собі уявити. Ба навіть більше, я сьогодні пошлю членів Ордену до твоєї матері, щоб її теж заховали. Твій батько зараз сидить у Азкабані і йому ніщо не загрожує... коли настане час, ми оборонимо і його... перейди на наш бік, Драко... ти ж не вбивця...
Мелфой дивився на Дамблдора.
- Але ж я так далеко зайшов, - задумливо проказав він. - Усі думали, що я загину, а я тут... і ви в моїх руках... я маю чарівну паличку... ви від мене залежні...
- Ні, Драко, - спокійно заперечив Дамблдор. - Тут зараз усе залежить тільки від мене, а не від тебе.
Мелфой не відповів. Він хапав ротом повітря, рука з чарівною паличкою не переставала трястися. Гаррі здалося, що вона ледь-ледь опустилася...
Та несподівано на сходах загриміли кроки, а ще за секунду Мелфоя відштовхнули з дороги чотири постаті в темних плащах, що вирвалися з дверей до фортечних валів. Знерухомлений Гаррі з жахом дивився на цих чотирьох: схоже, смертежери взяли таки гору в битві, що лютувала внизу.
Дебелий чолов’яга з дивним косим поглядом хрипко захихотів.
- Дамблдора загнали в кут! - він повернувся до присадкуватої низенької жінки, що з вигляду могла бути його сестрою. - Дамблдор без палички, Дамблдор сам! Молодець, Драко, молодець!
- Добрий вечір, Амікусе, - спокійно привітався Дамблдор, немовби чолов’яга завітав до нього на чай. - Ти й Алекту привів... чудово...
Жінка сердито пирхнула.
- Думаєш, твої дурні кривляння врятують тебе від смерті? - зневажливо кинула вона.