Читать книгу «Сборник "Гаррі Поттер і фiлософський камiнь"» онлайн.
Двері рвучко відчинилися, з них хтось вискочив і крикнув:
- Експеліармус!
Тіло Гаррі в одну мить застигло й знерухоміло; він відчув спиною мури вежі, що підперли його, наче якусь хитку статую, що не могла ні ворухнутися, ні заговорити. Він не розумів, що сталося... адже «Експеліармус» це не закляття «Вогнеморозко»...
І тут, у світлі Чорної мітки, він побачив, як полетіла дугою над фортечними мурами Дамблдорова чарівна паличка, і зрозумів... Це Дамблдор знерухомив Гаррі безмовним закляттям, і йому не вистачило частки секунди, щоб захиститися самому.
Дамблдор стояв спиною до фортечного муру, його обличчя було страшенно бліде, проте воно й далі не виявляло ні паніки, ні тривоги. Дамблдор просто подивився на того, хто його роззброїв, і сказав:
- Добрий вечір, Драко.
Мелфой ступив крок уперед і швидко озирнувся, щоб пересвідчитись, що тут немає нікого, крім нього й Дамблдора. Його очі помітили другу мітлу.
- Хто тут ще є?
- Це я хотів би тебе запитати. Чи, може, ти дієш самостійно?
Гаррі побачив, як безбарвні Мелфоєві очі знову зиркнули на Дамблдора, освітленого зеленкуватим сяйвом Мітки.
- Ні, - заперечив він. - Я маю підкріплення. Сьогодні у вашій школі є смертежери.
- Ну-ну, - сказав Дамблдор, мовби Мелфой показував йому цікавий варіант домашньої роботи. - Дуже добре. Тобі вдалося їх сюди запустити?
- Так, - засопів Мелфой. - Карочє, прямо під вашим носом, а ви й не помітили!
- Геніально, - сказав Дамблдор. - Але... вибач мені... а де ж вони? Щось ніхто тебе не підтримує.
- Вони зустріли когось із охоронців. Там унизу йде бій. Карочє, вони надовго не затримаються... а я пішов перший. Я... я мушу зробити свою справу.
- Ну, то роби, дорогенький, - лагідно сказав Дамблдор.
Запала тиша. Гаррі стояв, ув’язнений у власному невидимому й непорушному тілі й нашорошував вуха, щоб почути хоч якісь звуки віддаленої битви смертежерів, а Драко Мелфой нічого не робив, просто дивився на Албуса Дамблдора, котрий, як це не дивовижно, всміхнувся.
- Драко-Драко, ти ж не вбивця.
- Звідки ви знаєте? - огризнувся Мелфой.
Він, мабуть, зрозумів, як по-дитячому прозвучали ці слова. Гаррі побачив, як Драко почервонів у зеленкуватому сяйві Мітки.
- Ви не знаєте, на що я здатний, - рішучішим тоном заявив Мелфой, - ви не знаєте, що я вже зробив!
- Та ні, знаю, - м’яко заперечив Дамблдор. - Ти мало не вбив Кеті Бел і Рональда Візлі. Ти цілий рік відчайдушно намагався вбити мене. Вибачай, Драко, але то були надто кволі спроби... такі кволі, що я, чесно кажучи, не знаю, чи ти справді старався...
- Старався! - спалахнув Мелфой. - Я працював над цим цілий рік і сьогодні...
Десь далеко в замку Гаррі почув приглушений крик. Мелфой заціпенів і озирнувся.
- Хтось там непогано б’ється, - буденним тоном зауважив Дамблдор. - Але ти щось казав... ага, ніби ти спромігся завести в мою школу смертежерів, хоч я, зізнаюся, вважав, що це неможливо... то як це тобі вдалося?
Але Мелфой нічого не відповідав: він прислухався, що відбувалося внизу, і, здається, завмер так само, як і Гаррі.
- Може, й далі роби свою справу сам? - запропонував Дамблдор. - Що, як твою підтримку затримала моя охорона? Ти вже, мабуть, здогадався, що тут сьогодні є й члени Ордену Фенікса. Втім, навіщо тобі чиясь допомога... я без чарівної палички... і не можу захиститися.
Мелфой і далі тільки дивився.
- Розумію, - лагідно сказав Дамблдор, коли Мелфой так і не поворухнувся і не промовив ні слова. - Без них ти боїшся діяти.
- Я не боюся, блін! - гаркнув Мелфой, хоч і далі не робив ані найменшої спроби завдати Дамблдорові хоч якоїсь шкоди. - Це вам треба боятися!