— Кручусь, як дзиґа! Адже ми у центрі, то там щось викинуть, то там, то у майстерню збігаєш, то у перукарню.
— А як твій шеф?
— Звичайно, особливого захоплення не висловлює, косяки кидає. Але ми його дружині іноді беремо, щоб не скиглив... Хоча, напевно, він би її так мовчав — інтелігент, голосу на жінку підняти не може.
— Щаслива! А я про перукарню навіть не мрію. Не до зачіски. Дихнути нема часу, стільки справ.
— Та ти що?
— Серйозно. О восьмій ранку починаю, І до вечора навіть у дзеркало на себе глянули інколи.
— Жах! Так-бо й опуститись недовго! Бач, не поталанило тобі з начальником.
— Який начальник? Я ще не працюю, з дитиною вдома сиджу.
— Вдома?.. Ну, тоді ти сама винна. Моя тобі порада: виходь скоріше на роботу... І по дому встигатимеш, і себе доглядатимеш як належить.
ОБРЯД
Вікторія Євгеніївна у Палаці урочистих подій мала добру репутацію. Щодня, крім понеділка, вона реєструвала певну кількість бажаючих зв'язати себе узами Гіменея. Робила це завжди з посмішкою, поздоровляла без шпаргалки, щиро, наче намагалась не відбити у молодих бажання відвідати цей чудовий палац ще раз. .На превеликий жаль, реклама діяла і часто-густо молоді повертались, але вже в іншому наборі.
Глибоко в душі Вікторія Євгеніївна відчувала щось воно не так у її ритуалі. Ця думка не давала їй спокою. І якось вона наважилась. Замість того, щоб спитати «чи згодні ви стати чоловіком і жінкою?», несподівано ввернулась до нареченої:
— Чи згодні ви жити з милим не тільки у курені, але і з ного батьками; поїхати за ним не лише на край світу, але, якщо треба буде, і на периферію; відкласти спробу зробити з нього зовсім іншу людину хоча б до золотого весілля; пам'ятати, що аксіома «моя мама — краще», не потребує щоденного доведення; не називати чоловіка тюхтієм або партачем, навіть якщо він таким і є?..
Жених і наречена перестали посміхатись хаме в ту мить, коли фотограф приготувався зробити найважливіший знімок. А Вікторія Євгеніївна продовжувала:
— А ви, жених, згодні промовчати, навіть якщо у вас вже не стане слів; не стукати, кулаком по столу, хоч на ньому й. не має обіду; сходити у булочну під час футбольного матчу на кубок європейських чемпіонів; не забувати, що, крім хокейного календаря, є ще жіночий; приносити дружині квіти навіть тоді, коли вона менш за все цього чекає; а замість «теплих» слів промовляти ласкаві?..
Молоді глянули один на одного і позадкували до виходу.
— Стійте! — схаменулася Вікторія Євгеніївна. — Я, здається, не те сказала… Згоди і ви стати чоловіком і жінкою?
— Так!!! — хором відповіли молоді ї поставили свої підписи у книзі реєстрації.
СВІТ ЗАХОПЛЕНЬ
Божко давно збирався побалакати а Панасюком віч-на-віч. Та коли доля звела їх разом у курильні, він все не наважувався почати розмову, вагаючись між звичним «іти на концерт» та «йти у концерт», як казав Панасюк.
— Панасюк? — нарешті почав Божко, підшукавши нейтральну формуліровку, — все хочу тебе спитати. Ти чого так часто філармонію відвідуєш?
— Як це? — не зрозумів Паиасюк.
— Ну, різні причини можуть бути.Може, в тебе там білетерка знайома чи тобі абонемент на весь рік у навантаження всучили?
— Яка проза! — скривився Панасюк.— Я просто від того маю задоволення.
— Щасливчик! — щиросердно зрадів Божко.— Але скажи, що ти при цьому відчуваєш?
— Словами таке не переказати! Сам піди, не питатимеш.
— Та ходив, — махнув рукою Божко, — Але задоволення не одержав. Швидше навпаки. Щоправда, мені не пощастило. Нарвався на незакінчену симфонію.