Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Правосуддя постає як онтологічна проблема, але при цьому не позбавляється есенціального виміру. Так, наприклад, правосуддя за такого підходу осмислюється індивідуально: кожен може виявити свій певний екзистенціальний смисл правосуддя. Таким чином, він може бути розвинений і позиціонуватись як індивідуальний смисл конкретного суб’єкта.

Загалом же зазначені підходи в сукупності уможливлюють формування різнорівневого цілісного образу правосуддя як явища — зокрема й філософсько-правового.

Правосуддя та судова влада. Поняття правосуддя та судова влада змістовно поєднані, проте не тотожні. Подібно до судочинства правосуддя постає як форма реалізації судової влади. Судова влада — поняття, яке в межах доктрини поділу влади позначає одну з гілок державної влади, основне (однак не єдине) завдання якої — здійснення правосуддя. Судова влада як самостійна державна влада за режимом (способом організації та здійснення влади певними методами) може поставати, з-поміж іншого, як судова аристократія, судова демократія, судова олігархія.

Такий підхід дає можливість з’ясувати сутність, зокрема соціальну, судової влади. Відповідно до нього під судовою аристократією мається на увазі такий режим здійснення судової влади суддями, коли статус судді має ознаки аристократизму. Аристократизм судді вбачається в численних привілеях (довічне чи безстрокове перебування на посаді, недоторканність, високий рівень фінансових гарантій і соціального забезпечення). З одного боку, ці привілеї покликані забезпечити незалежність суддів, а з іншого — можуть бути передумовою відчуження суддів від народу як джерела влади.

Судова демократія визначається як режим здійснення судової влади за безпосередньої або опосередкованої участі народу. Зокрема, у таких аспектах, як, наприклад, вибори суддів, «народний контроль» над судами, анулювання закону присяжними.

Останнє розглядається як концепція і процесуальна дія присяжних суду присяжних, в результаті якої за рішенням присяжних (журі) закон визнається фактично анульованим. Цей інститут започаткований в Англії та розвинутий у США. Присяжні (журі) наділені окремими повноваженнями, виступають окремим носієм судової влади, частиною суду присяжних. З позицій розмежування понять «право» і «закон» присяжні анулюють закон, а не право. Таке анулювання може розглядатись як інструмент протидії «несправедливим законам», несправедливому (на думку журі) застосуванню законів правоохоронними органами та судом. Таким чином, присяжне анулювання в більшості (не в усіх) випадків не заперечує, а утверджує верховенство права в розумінні панування права над законом. В Україні присяжне анулювання закону може вважатися таким, що суперечить принципу законності в діяльності органів судової влади (ст. 6 Конституції України), але може обґрунтовуватись як практично доцільне з позицій принципу верховенства права.

Судова олігархія — тип режиму судової влади, який здійснюється суддями як окремою групою, що діє у власних інтересах. Як наслідок, може виникати напруження між різними «гілками влади» не лише щодо того, хто є джерелом влади — народ чи судді, а й щодо того, чиї інтереси представляють і повинні представляти судді. Оскільки судді нікому не підзвітні й підкоряються лише закону, то постає питання про те, чи можуть вони вважатися повноцінними безпосередніми представниками народу, здатними представляти всі його інтереси, а не лише ті, які опосередковано представлені в законі. Зазначені типи режиму судової влади доцільно розглядати, співвідносячи їх між собою.

Теорія і практика держави і права виробили думку: здійснення правосуддя — головна функція судової влади. Водночас судова влада є частиною влади державної. Джерелом влади, зокрема і державної, як визначено, наприклад, і в Конституції України, є народ. Тому не випадково в деяких теоретичних і філософських концепціях суди не вважаються частиною держави (як-от у філософії права Геґеля, за якою суди — «уповноважені держави в цілях управління державою проти громадянського суспільства»).

Правосуддя постає як сфера врівноваження інтересів. Щоб урівноважити інтереси держави і громадянського суспільства й не допустити децентралізації влади, держава санкціонувала форми представництва народу у формі відправлення так званого правосуддя: суди присяжних, мирові судді, народні засідателі. Хоча сьогодні й теоретично допускається, і практично наявна певна участь народу в здійсненні правосуддя, за Конституцією, «делегування функцій

судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються» (ч. 1 ст. 124). Тому діалектичний рух має відбуватися в напрямі, коли або «громадянське суспільство переходить, таким чином, у державу» (К. Неволін), або створюється така стадія розвитку держави, як «державне суспільство — громадянська держава» (О. Б. Костенко), або в напрямі «правового суспільства» (С. І. Максимов). Водночас суцільне одержавлення функції правосуддя може загострювати протистояння між державою і громадянським суспільством, оскільки правосуддя є функцією, делегованою ним державі.

Судове здійснення ідеї права може відбуватися і шляхом скасування неправового законодавства. Розглянемо це на прикладі застосування «формули Радбруха». Вона є теоретичним приписом завершеного логічного судження, розробленим німецьким правознавцем Густавом Радбрухом для вирішення практичних правових проблем. Формула стала наслідком філософсько-правової рефлексії філософа права на ідеологію і практику соціал-націоналізму. В основі формули, як і філософії права Г. Радбруха, лежить «ідея права». Ототожнювана Радбрухом з ідеєю справедливості в широкому розумінні, ідея права засновується на трьох взаємопов’язаних, але часом конфліктних правових цінностях, які її реалізовують: справедливості (у вузькому розумінні), доцільності та правопевності. Подолати антиномію ідеї права й покликана «формула Радбруха». Порівняно з її першим варіантом (до 1930 р.), зміненим під впливом злочинів режиму націонал-соціалізму, у другому її варіанті надається більшого значення справедливості як елементу ідеї права, таким чином, антиномія ідеї права вирішується на користь пріоритету справедливості над правопевністю і доцільністю. Формула застосовується лише, «…коли суперечність діючого закону та справедливості сягає настільки нестерпного масштабу, що закон як “несправедливе право” поступається справедливості…» Положення Радбруха реконструюються у двох «формулах» про статус несправедливих законів, що частково збігаються: перша — щодо «нестерпного» відходу від справедливості, друга — щодо відсутності «навіть прагнення» до встановлення справедливості. За першою формулою те, що за формальними ознаками видається законом, вважається «несправедливим законом» і, отже, повинно поступитися справедливості (перша формула) або ж є не лише «несправедливим правом», а більше того — «неправовим за своєю природою» (друга формула).

«Формула Радбруха» має практико-правове значення, зокрема в правозастосуванні судами, а саме при визнанні «несправедливими» нацистських законів, у судових процесах 1989–1999 рр., пов’язаних із охороною Берлінської стіни, за фактами, які мали місце до возз’єднання Німеччини. «Ідея права», ідея «надзаконного права», спрямовані на критику юридичного позитивізму, сприяли росту теоретичного та практичного інтересу до ідей природного права, їх повоєнному «відродженню».

Отже, правосуддя є феноменом права в його розвитку. Явище, відображене терміном «правосуддя» (його семантичними аналогами), має давню історію. Деконструкція поняття «правосуддя» виявляє: з початку існування людства люди вчиняли певні дії, позначувані як судження, природа яких — застосування певного критерію до складних обставин, що заклали основу сучасного поняття правосуддя. Згодом окремі з цих критеріїв, наприклад виражені певними нормами чи правилами, почали позначати як «закон», «право» тощо, а сам процес описувати як судження за правом чи законом. Етимологія слова justice, що має водночас значення «справедливість», «правосуддя», а в деяких випадках в історії цього слова — й видів покарання (як, наприклад, страта на шибениці), доводить смисловий зв’язок між зазначеними поняттями (справедливість, правосуддя, покарання тощо) та водночас зв’язок із розвитком права. Розвиток права як явища виявляє еволюцію поняття правосуддя. Еволюція правосуддя — частина еволюції ідеї права: розвиток поняття права та його здійснення. Поява терміна «правосуддя» в юридичній науці має відносно недавню історію, пов’язану з прагненням належного здійснення саме ідеї права. У процесі реалізації ідеї права й виявлялися нові ознаки явища, що, з одного боку, відображали розвиток поняття права, а з другого — ставали частиною ідеї права вже з новим змістом. Явище, сутністю якого є судження в найскладніших ситуаціях, здійснюване відповідно до певних критеріїв, позначуваних як «право», і стало відтак позначатися як «правосуддя». Водночас правосуддя як явище розвивалося відповідно до власної ідеї, її розвиток зумовив набуття нового змісту (специфічні ознаки якого пропонується позначати як «смисли правосуддя»).

1.2. Судова влада в суспільних відносинах

З часу Джона Локка та Шарля Монтеск’є найважливішим у механізмі функціонування державної влади є принцип її поділу, відповідно до якого для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова гілки влади. Цей принцип у подальшому був втілений у Конституції США 1787 р., згідно з приписами якої три гілки влади не лише розділені, а й контролюють одна одну через так звану систему стримувань і противаг. За цієї системи законодавча, виконавча і судова гілки влади організаційно та формально розділені й цілком незалежні одна від одної. Водночас кожна з них наділена відповідними повноваженнями, які дають змогу контролювати й обмежувати інші гілки. Ці повноваження і складають систему стримувань і противаг. Зазначена конструкція з певними удосконаленнями існує до нашого часу та знайшла своє відображення в конституціях усіх сучасних демократичних держав, зокрема й України.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конституції України державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Це конституційне положення закріплює принцип поділу влади, згідно з яким кожна з гілок єдиної і неподільної державної влади здійснює лише їй притаманну функцію, має свою сферу реалізації, свою компетенцію. Такий поділ державної влади зумовлений необхідністю забезпечення ефективного функціонування державної влади в інтересах суспільства та створення перешкод для зловживання владою, її узурпації.

Особливе місце судової влади в системі державної влади зумовлене тим, що відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Таким чином, жоден інший орган, жодна інша посадова особа не можуть здійснювати правосуддя, а отже й реалізовувати судову владу.

Формами здійснення правосуддя, через які реалізується судова влада, є цивільне, господарське, адміністративне, кримінальне та конституційне судочинство, що здійснюється відповідними судами.

При цьому слід мати на увазі, що принцип поділу влади стосується саме державної влади і лише на певному етапі її розвитку. Сама державна влада є найвищою та найважливішою формою політичної влади, її ядром, спирається на спеціальний апарат примусу, наділена монопольним правом видавати закони та інші розпорядження, обов’язкові для всього населення. Однак наукове історико-правове дослідження не завжди має справу з державно організованим суспільством та з «одержавленою» владою. Відповідно виникають закономірні сумніви в адекватності використання дефініції «судова влада» при вивченні додержавних суспільств та суспільств, які були державно оформлені, але в них політичний клас не мав можливості втілити у політичну практику ідеї Локка та Монтеск’є. Для вирішення поставленого завдання ми маємо з’ясувати, чи існують у суспільствах минулого соціокультурні аналоги феномену «судової влади» в сучасному розумінні.

Суспільство є предметом вивчення багатьох гуманітарних наук і має значну кількість визначень. Так, під суспільством розуміють: об’єднання людей, яке має певні географічні кордони, спільну законодавчу систему і певну національну (соціокультурну) ідентичність (Н. Смелзер); надіндивідуальну духовну реальність, засновану на колективному уявленні (Е. Дюркгейм); взаємодію людей як продукт соціальних (тобто орієнтованих на інших) людських дій (М. Вебер); систему відносин між людьми, засновану на нормах і цінностях (Т. Парсонс); сукупність відносин між людьми, що складаються в історичному розвитку в процесі їхньої спільної економічної діяльності (К. Маркс); соціальну систему, що перебуває в стані відносної рівноваги, яка постійно порушується й відновлюється (В. Парето); тип організації соціального життя з механічним з’єднанням частин, що утворюють соціальну цілісність, яка характеризується протиборчими намаганнями її учасників, раціональним обміном, розрахунком, усвідомленням корисності й цінності (Ф. Тьонніс)[12].

Узагальнюючи соціологічні уявлення про суспільство, Н. Черниці стверджує, що суспільство є найзагальнішою системою взаємозв’язків і відносин між людьми, соціальними групами, спільнотами та соціальними інститутами. Це сукупність усіх способів взаємодії та форм об’єднання людей, в якій знаходить прояв їхня взаємозалежність один від одного і яка склалася історично[13].

Спільним для усіх цих визначень є виокремлення специфічної сутності суспільства, яка полягає в сукупності суспільних відносин, тобто відносин, які складаються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. Звідси суспільство — це відносно стійка система соціальних зв’язків і відносин, що склалися між людьми в процесі історичного розвитку їхньої спільної життєдіяльності, спрямованої на відтворення умов для існування та задоволення життєвих потреб. Цілісність суспільства тримається завдяки дії звичаїв, традицій, законів тощо.

Суспільству притаманна низка ознак, які відрізняють його від інших груп: спільна територія, що становить основу соціального простору, в якому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв’язки члени суспільства; загальноприйнята система норм і цінностей, система культури, що є основою зв’язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегрувальну силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної системи зв’язків; має здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень; йому притаманні автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, принципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для людей такі форми організації та умови їхнього життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоствердження й самореалізації[14].

При цьому формами суспільної взаємодії не обов’язково є лише дії реально існуючих людей, які розмовляють, спілкуються, показують приклад або переконують, а й невидимі способи дій і об’єкти, створені людьми в світі, який людину оточує, такі як звичаї і схеми, сценарії, ігри, ритуали, культурні форми. Цей комплекс ціннісно-смислових, нормативно-регулятивних і знаково-комунікативних засобів і механізмів, що забезпечують колективний характер форм життєдіяльності людей, у функціональному ракурсі може бути розглянутий як система соціальних норм людської життєвої практики.

Моральні, правові, релігійні та інші норми є інструментом соціального регулювання суспільних відносин, сутність якого полягає у впливі на поведінку людей. Соціальні норми виражають об’єктивну потребу будь-якого суспільства в упорядкуванні дій і взаємин його членів, у підпорядкуванні їхньої поведінки соціально необхідним правилам. Таким чином, соціальні норми виступають могутнім фактором свідомого і цілеспрямованого впливу соціальної спільноти на способи й форми життєдіяльності людей.

Отже, суспільство є системою відносин між індивідом і колективом, між мікроколективами всередині суспільства, що підтримуються на основі передачі від покоління до покоління форм і правил поведінки, які засвоюються членами суспільства завдяки соціалізації.

Один із видів таких відносин, що можуть бути умоглядно виокремлені, — це вольові відносини, які своєю чергою є сутністю влади. Головною особливістю владного відношення є переважний, визначальний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом називають суб’єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає, — об’єктом владного відношення. Влада — завжди двостороння взаємодія суб’єкта та об’єкта.

Коли ми вживаємо слово «влада», то маємо на увазі: 1) осіб, які наділені відповідними адміністративними повноваженнями; 2) систему державних органів; 3) політичне панування над людьми; 4) можливість та право впливати на поведінку людини за допомогою таких засобів, як право, авторитет, воля або примус.

З того часу, як суспільство постало перед необхідністю постановки мети власного розвитку та визначення шляхів і методів її досягнення, а також пов’язаного з цим узгодження різноманітних інтересів усередині себе, і виник такий суспільний феномен, як влада.

Із часом категорія «влада», поряд із категорією «держава», стала наріжним каменем вивчення політичних відносин, предметом політичної науки, яка розробила безліч теорій влади. В основу владних концепцій були покладені різноманітні аспекти, вияви влади в суспільному житті. Одна з найповніших класифікацій влади належить польському політологу Є. Вятру[15], який вирізняє: 1) біхевіористську концепцію влади (Г. Лассуел, Дж. Кетлін, Ф. Геґель), що розглядає владу як особливий тип поведінки, за якого одні люди керують іншими, а ті — їм підкоряються; 2) психологічну концепцію влади (3. Фройд, К. Юнґ), відповідно до якої влада — це поведінка реальних індивідів, витоки влади коріняться у свідомості та підсвідомості людей, а прагнення до влади, й особливо оволодіння нею, виконують функції суб’єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності; 3) системну концепцію влади (Т. Парсонс, Д. Істон, М. Кроз’є, Н. Луман, Т. Кларк, М. Роджерс), що наголошує на залежності влади від соціальної системи; 4) телеологічну теорію (Б. Рассел), згідно з якою влада — це здатність досягати поставленої мети; 5) структурно-функціональну, відповідно до якої влада розглядається як тип відносин між підлеглими та керівниками; 6) реляціоністську (Д. Картрайт, Дж. Френч, П. Блау, Д. Хіксон, Д. Ронг), що розглядає владу як відносини між особами, за яких одна з них впливає на іншу; 7) інструменталістську, для якої влада — це можливість використання певних засобів, зокрема насильства і примусу; 8) конфліктну концепцію влади.

[12] Дворецька Г. В. Соціологія: Навчальний посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. / Г. В. Дворецька. — К.: КНЕУ, 2002. — С. 121.

[13] Чертим Н. Соціологія: Курс лекцій / Н. Черниш. — Львів: Кальварія, 2004. — С. 148.

[14] Дворецька Г. В. Зазн. праця. — С. 122.

[15] Вятр Е. Социология политических отношений / Е. Вятр. — Пер. с польского. — М.: Прогресс, 1979. — С. 158.