Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.
Сарафан залишився на березі. Дівчина пірнула й довго пливла під водою. На дотик море допомагало ще краще. Воно було надто солоне, щоб у ньому плакати. Якщо б Ліза була лікарем, то виписувала б море всім хворим: приймати двічі на день — зранку та перед сном. Передозування не виявлене. Побічний ефект — закоханість у море.
Коли вона опинялася в синій, трішки прохолодній воді, здавалося, їй належить увесь світ. Тут вона відчувала безмежну гармонію із собою, небом і морем. Умиротворення. Море лагідно відкривало перед нею свою солону душу, погойдувало, як на долоні. А коли Ліза вмощувалася на поверхні зручніше, занурювала потилицю у воду, заплющувала очі, розкидала руки й повністю розслаблялася, тоді здавалося, ніби вона не в морі, а в небі, і ширяє в невагомості. За це відчуття легкості Ліза була безмежно вдячна морю. Бо тоді зникали всі образи, всі жалі, все погане.
Дівчина погладила хвилі, вийшла на берег і стала коло візка. Жінка мовчала. Чомусь її мовчання викликало більше довіри, ніж якби вона стала розпитувати. Їй хотілося все розповісти. Адже крім Кита ніхто нічого не знав. Та й хіба це колись когось цікавило?
— Я приходжу сюди, коли мені погано, — несподівано для себе почала Ліза. — Тут завжди тихо, нікого немає. Можна говорити з морем вголос. І не боятися, що на тебе дивитимуться, як на божевільну. Море завжди заспокоює. Раніше я думала, що приходитиму сюди, коли мені буде добре, але поки чомусь не виходить, — Ліза розгублено знизала плечима.
— Море вміє втішати. Якщо добре прислухатись, воно навіть може відповісти тобі. — Жінка підставила долоню під підборіддя і дивилася в далечінь. — Хіба все так погано?
— Коли ми переїхали сюди, я думала, що тут зможу почати все спочатку. Просто вдома… — Перед очима з’явилося біле як крейда обличчя із заплющеними очима. Ліза хитнула головою, відганяючи видіння, і вщипнула себе за руку. Скривилася, зітхнула й повела далі: — Удома залишилися… Спогади… Не дуже добрі. А тут усе було нове. Все мало бути по-іншому. Тут же було море. — Дівчина кивнула в бік хвиль. — Я звикла до Туманівки, але вона не звикла до мене. Ну, крім моря. Я про цю дурну школу. Спочатку мене не помічали, і це навіть було добре — менше проблем. А потім — почалися жарти. Спершу просто дурні, потім образливі. Все почалося з нічого! І я була сама. Я тут тільки сама. До мене приліпилося гидке прізвисько «жирна». Наче клеймо! І його ніяк не позбутися…
Жінка повільно опустила голову, її пальці стиснули підлокітники трохи сильніше.
— За що? Я не розумію, от за що? Я ж їм нічого не зробила. Просто через те, що я товста? — Ліза плеснула себе по стегну, і воно хитнулось у відповідь. — А знаєте, що найгірше? Від них не втечеш! Я так втомилася бігати. Вони весь час наздоганяють. А якщо і не біжать за мною, то мені все одно доведеться повертатися самій, а їм тільки легше. Може, краще, якби мене взагалі не було? І взагалі — я з’явилась на світ помилково? Як чийсь злий жарт. Я ненавиджу цей світ, я себе ненавиджу! — дівчина опустила голову.
— Це дуже погано, — відповіла жінка.
— Бути товстою — страшенно жахливо!
— Страш-ш-шенно, — повторило море.
Жінка уважно подивилася на Лізу. Під її поглядом було незатишно. Він ніби обмацував її з голови до ніг.
— Я маю на увазі не твою фігуру.
— А що?
— Те, що ти себе не любиш.
— Просто я чесна із собою. Таку, як я, ніхто не полюбить.
— Поки ти не полюбиш себе.
— Тобто — як?
— Уяви, що твоє тіло — ліхтарик, а любов — це світло, яке дає йому змогу сяяти. Без любові воно буде сірим і тьмяним.
— Вам легко казати! Вас ніхто не цькував. Знаєте, як це: зайти в клас, а всі відразу замовкають і дивляться на тебе, а потім починають сміятися? Коли не можеш піти додому, бо твій рюкзак сховали або гірше — опустили в унітаз, і він весь промок, і все, що в ньому, — також. А на парту весь час жуйки ліплять, поливають чимось липким… І найгірше, що нікому не розкажеш! Якщо сказати батькам — стане ще гірше. А вчителям усе одно!
Жінка усміхнулася, але на цей раз усмішка була болючою, як гримаса.
«Я цього не казала».
«Не дуже віриться».
— Тобі зараз скільки? Чотирнадцять?
— Майже п’ятнадцять.
— Мені тоді було чотирнадцять. Я була такою, як усі, але за одне літо все змінилося. Я враз подорослішала. У мене з’явилися груди. Я цього дуже соромилася й постійно горбилася. Звісно, це помітили. Мене дражнили горбанем. Сахалися від мене, якщо я щось попрошу. Казали: торкнешся горбаня — і в тебе самого горб виросте, — жінка шумно ковтнула.
— То це може статися коли завгодно і з ким завгодно? — Ліза дивилася на співрозмовницю і сама собі не вірила. Замолоду вона напевно була ще гарнішою. Як дивно. То однаково, який у тебе вигляд, — над тобою все одно можуть знущатися. До цієї розмови їй здавалося, що подібне могло статися тільки з нею, тільки з нею й більше ні з ким.
— Так, — кивнула жінка. — Головне не те, що зовні, і не ті, хто навколо. Головне, що в тебе всередині.
— Це надовго?
— Спогади? — жінка закусила губу. — На все життя. Зараз мені вже не так болить, але все одно прикро. Утім, усе залежить від того, скільки ти погоджуєшся терпіти. У мене все скінчилося відразу після випускного. Це важко. Хоча я все одно вдячна їм. Вони зробили мене сильнішою.