Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.
Але ти мені так і не відповіла. Невже я пишу в порожнечу? Не вірю! Ні! Ти читаєш мої листи, знаю, ти читаєш!
Твій Діма»
«Скільки мені тоді було? Шістнадцять? Хіба в шістнадцять ми можемо відповідати за свої вчинки! Визнаю, я любив тебе, я і зараз люблю. І вірю, що ти теж любила. Я знаю, я повинен був прийти туди — це була моя ідея, але якби ти мене не послухала одразу — нічого не було б. Визнаю, я злякався. Ти хоч знаєш, як важко це визнати?
Я поїхав із батьком того ж вечора. Але я шкодував, страшенно шкодував. Та коли я повернувся — тебе вже не було в місті. Чому ти не шукала мене, Аню? Хіба я був тобі не потрібен?
Знаєш, скільки разів я приходив на цей дах? Підходив до самого краю і уявляв, що тримаю тебе за руку. Один раз мало не впав униз. Бачиш, до чого ти мене довела? Я міг загинути через твої дурні вибрики. А ти? Що ти зараз? Сидиш удома в теплому ліжечку і навіть не згадуєш про мене? А я спати не можу — ти мені перед очима стоїш!
Діма»
«Аню, відпиши мені! Невже ти думаєш, що я здамся? Я все одно дочекаюся відповіді. Тоді я не був готовий. Пробач мені. Але я готовий зараз! Повір мені, Аню, повір!
Назавжди твій Дімка»
«…твої батьки кажуть, у тебе все добре. Чому мені так боляче це чути? Що змінилося б, якби я тоді прийшов на цей бісів дах? Що дало б те, коли б ми стрибнули разом? Сіль для моря — це тільки звучало романтично. Ми були б мертвими зараз, Аню, розумієш? Невже ти досі нічого не зрозуміла?
Діма»
«Аню, я знаю, у тебе нове життя, без мене. Але ти теж злякалася. Ти ж не стрибнула, ні? Інакше я б знав. Я б справді знав.
Все ще твій Дімка»
«Аню, пишу тобі востаннє. У мене є дружина. Я щасливий, але мене досі мучить… Мені потрібно тільки одне — пробач мені, будь ласка, і відпусти.
Діма»
«…її більше немає, але вона залишила мені донечку. Я винен перед тобою і перед нею, я не любив її, ніколи не любив. Але донечка… Це інше. Вона чудова дитина, я назвав її на твою честь. Ти ж не проти?
Люблячий Дімка»
«Ти мені мстишся? Аню, відповідай! Це ти?
Діма»
«Я не хочу жити, розумієш, не можу жити без неї!
Діма»
«Аню, я їх уб’ю. Уб’ю за те, що вони зробили з моєю маленькою. Я зроблю це для тебе, Анічко. Знай!
Діма»
«Це ти зробила мене таким. Тепер ти задоволена?
Діма»
Ліза дочитала останнього листа й часто закліпала очима — тепер вона відчувала, як по щоках течуть сльози. Боже, який жах… Бідна, бідна Аня. Скільки їй довелося пережити. Ліза сьорбнула носом й витерла очі рукавом футболки.
— Аню, ти ж стрибнула, так? Він не прийшов, і ти стрибнула одна?
Дівчина відчувала, як усередині щось стискається. Вона ніби сама стояла зараз на краю висотного будинку, одна, сама в цілому світі, а єдиний, хто був їй дорогий, просто не прийшов. І тоді вона зробила крок уперед.
— Але ти вижила, так?
Аня не померла. Але батьки відразу забрали її з міста. Подарували нове життя, та чи їй воно було потрібне? А він раптом написав листа… Він мав нахабство писати їй, ці всі слова про кохання здавалися гидкими, ніби мерзенні товсті жаби, вкриті смердючим слизом. Та як він міг? Як він жив із цим? А потім хвороба…
— За що, Аню, за що?