Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.
Макс пирхнув:
— Яка дурня! Понавигадувала собі і мучишся. Ти — нормальна! Нор-маль-на, чула? І… — Хлопець відвернувся і додав тихіше: — Ти мені подобаєшся саме такою…
— Ти мені давно подобався… — тихо сказала Ліза і весело додала: — Знаєш, я точно запам’ятаю свій перший поцілунок!
— Ну, не зовсім перший…
— Ти про що?
— Я ж робив тобі штучне дихання, — опустив погляд Макс.
Здається, він ніяковів. Ніяковів перед нею? Оце диво! А їй самій було весело. Ліза засміялася:
— Знаєш, я уявляла його іншим. Як у фільмах чи в книжках. Стояти в променях сонця, яке заходить. Так, що видно тільки тіні, і підняти ногу догори… Смішна я… — Ліза повернула голову набік.
— А тут хлопець з фінгалом і стіни лікарні. Романтика! — усміхнувся Макс.
— Класний хлопець.
— Класно, коли це каже така класна дівчина.
Підлітки зашарілися і синхронно опустили погляд.
— Знаєш легенду про Тридив? Ну, чому його так назвали, знаєш? — раптом спитав Макс.
— Ні, — похитала головою дівчина. Присутність Макса страшенно хвилювала. Особливо тепер, після поцілунку, і коли сказав, що вона класна. Від цього хотілося пищати і стрибати до стелі. Це коли б вона була сама в кімнаті. А зараз треба заспокоїтись. А то ще подумає, що вона теж якась божевільна. — Розкажи.
— Колись давно там жив відлюдник, який умів творити дива. Тому і звали його Див. До нього приходили люди з різними проханнями, і він ніколи нікому не міг відмовити — така була його доля. Однак про його силу дізнався лихий правитель. Він наказав доправити до свого палацу відлюдника, щоб той виконував лише його бажання. Двічі слуги приходили і просили відлюдника піти з ними, приносили йому дари, обіцяли золоті гори, але той твердив, що його місце тут. І тоді правитель наказав схопити чоловіка і привести силою, а як пручатиметься — вбити. Та коли його слуги приїхали до скелі, та розкололася надвоє і відлюдник стрибнув просто в урвище, а скеля зійшлася. Але не до кінця — залишилася величезна щілина. Кажуть, що їй більше тисячі років. Відтоді скелю стали називати Тридивом. Відлюдника ніхто не бачив, зате почали казати, що чують, як усередині скелі б’ється серце. І тепер кажуть, що коли ти маєш чисту душу, то вона зробить для тебе три дива. Може, й казочка для туристів, але сьогодні я можу в таке повірити.
— Цікаво, — замислилася дівчина. — Знаєш, корабель, на якому застряг Кит, ну, той божевільний… На ньому було написано FANTOM. Я завжди його так називала. Він був мій. Але хтось виправив назву на FATUM.
— То це була доля?
Хлопець дивився у вікно. Дівчина не відповіла. Усі відповіді залишилися там — у цьому штормі і наче в минулому житті.
— Так дивно, — щасливо усміхнулася Ліза. — Знаєш, учора був мій день народження… І я не знала, що він може бути таким, — вона переплела пальці трохи міцніше, і хлопець стиснув її руку у відповідь.
— Яким? — Макс простежив за поглядом дівчини.
— Дивним. Я хотіла померти, а тепер відчуваю себе щасливою, бо жива. Дякую тобі. Ти мене врятував.
Очі Макса знову опинилися близько-близько, і Ліза відчула теплий подих на своїй щоці.
— Знаєш, я ж не просто так прийшов на Тридив, — зізнався хлопець. — Я б нікому цього не сказав, а тобі скажу. Я хотів, щоб тоді все скінчилося. Просто зайти в море, а там — будь що буде…
Ліза дивилася в темно-зелені очі і все чіткіше розуміла, що той, хто по-справжньому розумів її, весь час був так близько. Чому вона так пізно це зрозуміла?
— Це ти мене врятувала, — прошепотів Макс.
Епілог
Після ночі, як завжди, настав ранок. О пів на сьому Ліза вже була на березі й милувалася хвилями. У заспаному небі світила бліда половинка срібно-білого місяця, так, наче його друга половина сховалася за хмарою. Море було приглушено блакитне із легким зеленим відтінком, горизонт — попелясто-блакитний, а трохи вище — пудрово-рожевий. Вологі камені видавалися важкими. Море ніби струшувало з хвиль залишки сну. Уривки сновидінь на очах перетворювалися на легку білу піну.
— Давно не бачилися, море!
Ліза вийшла на пірс і сіла на краєчку, гойдаючи ногами. Дошки пірса були мокрі, просочені сіллю й вологою, вони довго сохнули. За пірсом море було спокійне, злегка вкрите брижами. Дівчина сонячно усміхалася — вона почувалася вільною. Ще вночі Ліза видалила профіль у соцмережі. Це було найважче і водночас найлегше рішення. Вона ще півгодини істерично сміялася з того, що все найважливіше у світі можна вирішити одним рухом. Однією кнопочкою запустити ракети, одним словом дати надію чи розтоптати почуття. І за цим одним рухом може стояти півжиття або й навіть ціле. Для неї все розділилось на «до» та «після». «До» — стало досвідом. «Після» — стало життям.
Кит виявився фальшивкою. А всі почуття до нього — несправжніми, віртуальними. Боже, яка ж дурна вона була! Вирішила, що він — її доля, тоді як поруч було справжнє щастя. Макс… Думка про однокласника змусила дівчину здригнутися — лоскітливе відчуття метеликів у животі повернулося. Але зараз воно було справжнє — Макс був живий і реальний. А ще реальнішим був їхній поцілунок. Такий, про який вона мріяла, чи навіть кращий!