Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.

— І що з ним тепер буде?

— Батько зробить усе, щоб його посадили після такого. Чому він узагалі напав на тебе?

Ліза зітхнула, повагалася, чи варто розповідати, але, знову глянувши на синець і пластир, нарешті промовила:

— Ми познайомились в інтернеті… Переписувалися десь три місяці. Я не знала, хто він насправді і скільки ­йому років. Думала, ми однолітки, він навіть прислав мені фотки. Я навіть… думала… — дівчина затнулась, опустила погляд і почервоніла, — тобто хотіла думати, що це можеш бути ти.

— От за це я й не люблю соціалки, — знизав плечима хлопець, наче й не помітивши Лізиного сум’яття. — Ніколи не знаєш, хто там ховається за красивими фотками!

— Я тепер теж, — кивнула дівчина. — Я йому все розповідала: про батьків, про школу. Вірила йому. Навіть думала, що закохалася по-справжньому. Я була така сліпа! Ми мали стрибнути разом зі скелі. Щоб зустрітися в іншому світі.

— І ти йому повірила?

— А що мені було робити? Жити тут було просто жахливо! Я не хотіла, щоб так було завжди, я себе ненавиділа!

— Досить, досить, я зрозумів, — заспокійливо кивнув Макс. — Він просто задурив тобі голову. Ти не винна, чуєш?

Ліза мовчала і почувалася винною. Вона не могла повірити, що сама збиралася стрибнути. Яка дурість — аби зрозуміти, що хочеш жити, треба, щоб хтось спробував тебе вбити? Гірше вже точно бути не може. То, може, зараз усе налагодиться? Вона сама зможе змінити все на краще…

— Хто б міг подумати, що на морі можна отримати крутий хук справа, — спробував пожартувати Макс, щоб змінити тему.

Ліза усміхнулася й кивнула.

— Тобі сильно дісталося. Болить?

— Не дуже, — похитав головою хлопець. — Знаєш, я доб­ряче злякався, — усміхнувся Макс. — Я вперше боявся не за себе, а за когось. Дивні відчуття, якщо чесно. Спочатку, коли побачив, що ти йдеш назустріч шторму. Потім — коли цей божевільний почав тягнути тебе в море. От як ми з ним боролися і він топив мене — не пам’ятаю, хоч убий! Але, коли подумаю, — мурахи по шкірі: а якби я не встиг?

Дівчина похитала головою:

— Добре, що встиг. Я…

— Не кажи нічого.

— Мовчати — ще гірше. Коли мовчу, знову згадую все це. Скажи, а що ти робив на Тридиві?

— Я приходжу туди іноді — посидіти на скелі, подумати…

— А я сиджу в катері. Сиділа, — виправилася Ліза.

— І ти теж? Дивно, що ми ніколи не бачилися там.

— Дивно…

— Ну, гаразд… Я збрехав. Не хочеться видаватися слабаком. Я приходжу на Тридив, коли мені погано.

— Тобі — і погано?

— А то…

— Не може бути!

— Справді, ідеальний хлопець — ідеальне життя. І від мене всі чекають ідеальних вчинків. Знаєш, як це бісить?

— Ні.

— Отож бо! А море, воно заспокоює.

— І мене…