Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.
— Добре, тільки голова трохи важка. А так — нічого…
— Лізо, пробач нам, будь ласка, — промовив притишено. Очі у нього теж були червоні. Чоловік не спав усю ніч і ледь не посивів, коли дізнався, що його донька в лікарні. Заради чого? Що дало його «виховання»? Він помилявся. Зрештою, як і його батько. Біль нічого не вирішує — просто заганяє проблему глибоко-глибоко. Більше так не буде.
— Так, Лізо, вибач, ми не знали, що тобі так зле, — підхопила мама. — Ми тебе любимо! Ти — найголовніше, що є в житті! Ми тебе мало не втратили! Пробач нам!
— Це ви пробачте мені, — Ліза відчула, як по щоках течуть сльози. — Я вас люблю!
Вона простягла руки до батьків — і ті вхопились за неї. Утрьох обнялись і наче боялися випустити одне одного з обіймів, щоб не злякати паросток довіри й любові, який знову став прокльовуватися.
— Ну все, дай дитині відпочити, — взяв себе в руки тато. Він м’яко відірвав дружину від доньки. — Ходімо, вип’ємо чаю. Лізо, тут до тебе відвідувачі.
Дівчина здригнулася і ледь втрималася, щоб не сховатися під ковдру, коли побачила, як до палати по одному заходять її мучителі. У хлопців був розгублений вигляд, а в дівчат — червоні очі. Це чого? Близнята що — плакали? Дивно.
— Лізко, ми той… — почала було Юля і затнулася. — Прийшли…
Сашко її перебив:
— Коротше, вибачитися ми прийшли. Пожартували, а ти вже навигадувала собі всього. Ти ж більше стрибати не збираєшся?
Вибачитися? Перед нею? Вона тільки хотіла, щоб її залишили в спокої, але вибачення… Це сон, точно сон. Вона ущипнула себе за руку й тихо зойкнула. Це був не сон. Ліза подивилася в очі рудому. Він не жартував і, здається, справді чекав її відповіді. Дівчина похитала головою.
— От і добре! — видихнув хлопець. — Уявляєш, ми на тебе всю ніч біля будинку чекали, хотіли поговорити. А ти втекла. Як тобі вдалося?
Ліза знизала плечима:
— Вилізла через вікно, на гараж — і до моря.
Чекали на неї? Поговорити? Таке враження, що вона бачила своїх однокласників уперше, або ж це вони вперше дивилися на неї по-іншому?
— Перезавантаження, — Дан ляснув себе по лобі. — Оце шпигуни! Ти не ображайся, Ліз, ми цей… Жартували. Так, визнаю, переборщили. Але ми точно не хотіли, щоб ти через це стрибала з Тридиву!
— Чекай, — Ліза похитала головою. — Я чогось не розумію. Ви звідки знаєте?
— А це секрет, — усміхнувся Дан. — Хоч у чомусь залишимося шпигунами.
— Ми не зі зла, Ліз, справді, — підійшла до ліжка Маринка і взялася за бильце. — Просто якось так вийшло. Закрутилося, і було важко зупинитися. І ти щоразу так реагувала…
— Як? Плакала? Хіба цього не було досить, щоб припинити? — Лізу почало трусити. Близнючка справді не помічала, як боляче їй було? — Навіщо було продовжувати? Весело було тільки вам!
— Ліз, ми зрозуміли, — Юля опустила голову. — Ми були дуже, дуже жорстокі. Ти нам пробачиш?
— Вибач, вибач, будь ласка, — повторила Маринка.
Перед очима в Лізи з’явилась Аня. На очах забриніли сльози. Клубок у горлі раптом зник.
На душі стало легше.
«— Іноді, щоб розплутати весь клубок, досить одного чарівного слова.
— Якого?
— Вибач».
Дівчина глибоко зітхнула й кивнула.
— Гаразд.
— Дуже болить? — показала Юля на плече.