Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.
«Моя сонячна». Ці слова вдруге вогнем обпалили мозок. Дівчина здригнулась і спробувала відповзти від чоловіка. Не може бути! Цього просто не може бути! В її житті була єдина людина, яка її так називала. І це точно не міг бути…
— Білий… Кит? — прошепотіла Ліза, не вірячи в почуте. Цей божевільний не міг бути Білим Китом. Він далеко! Взагалі, його вже може й не бути!
— О так! — закивав чоловік і вже суворішим тоном повів далі: — І ми мали завжди бути разом. Але ти мені збрехала!
— Ти… — притиснула долоні до щік дівчина. Виходить, вона весь час була закохана в божевільного стариганя? І вона була ладна померти разом із ним? Виходить, Білого Кита насправді ніколи не існувало? Вона його собі вигадала? — Ви мені брехали…
— Ти теж збрехала! Але зараз це неважливо. Зараз я все зроблю правильно, і ти також! Якщо ти сама не можеш нічого у своєму жалюгідному житті, то я це зроблю за тебе. Що? Невже ти думаєш, що комусь потрібна? Ти потрібна Білому Киту? — мелодійно розсміявся і вів далі знущальним тоном: — Дивіться всі, я — маленька дівчинка, ніхто мене не любить, батьки мене ненавидять, однокласники-садисти знущаються, тому я помру, щоб усі зрозуміли, кого вони втратили. Я хочу, щоб ти мене поцілував, о мій прекрасний Білий Кит… Я люблю тільки тебе, хочу бути разом із тобою… Тьху! Мерзота! — сплюнув їй під ноги.
— Не треба… — Ліза затулила вуха, але слова все одно прослизали крізь пальці. Її найбільші страхи оживали тут і зараз. Цей чоловік знав про неї все і тепер так просто говорив те, чого вона навіть не могла вимовити вголос. Вона казала все це не йому, а Киту. Кит ніколи б такого не сказав. Він не міг бути таким! — Не кажіть цього… Прошу…
— Ти хотіла, щоб усе скінчилося? Усе скінчиться сьогодні! — Чоловік облизував пересохлі губи, не тямлячись від збудження. Для нього теж усе скінчиться сьогодні. Складеться останній пазл, і він нарешті побачить свою принцесу. І їхній зустрічі заважає лише це жалюгідне дівчисько. — Не реви, — презирливо зронив він. — Твої сльози тут ніхто не оцінить. Знаєш, як мені набридли твої плачі? Господи, як нарешті приємно про це сказати! Ти навіть не уявляєш! Ти мені огидна!
Ліза хитала головою. Ні. Цього не може бути. Це відбувається не з нею. Що буде? Що тепер буде? Вона не витерпіла і вигукнула:
— Що вам від мене треба?
— О, ти й сама це добре знаєш! — подивився вгору чоловік. — Час іти, моя сонячна. — Він боляче вхопив дівчину за волосся, змушуючи підвестися, і потягнув за собою.
Ліза не пручалася. Сили покинули її. Вона нікому не потрібна. Кит, якого вона кохала, насправді ненавидів її. Білого Кита насправді не існує. Її теж зараз не існуватиме. То й добре. Вона безвільною лялькою волочилася вслід за чоловіком, який не вгавав:
— Обожнюю шторм! Твоє море — це щось неймовірне! Треба було раніше приїхати! Знаєш, єдине, що в тобі було вартісного, — це таки море. — Чоловік затягнув дівчину по коліна у воду і показав рукою вперед: — Дивись! Дивись тільки вперед! Ти бачиш свою долю. Тепер ти розумієш, у чому сенс твого жалюгідного життя?.. Що ти там шепочеш? — струсонув він жертву.
— Сенс життя в тому, що є смерть… — прошепотіла Ліза.
«Сенс життя в тому, що є смерть». Рикун не вірив своїм вухам. Його пальці розтиснулися, і він на мить закам’янів, усвідомлюючи власне минуле, яке от-от мало його наздогнати. Випавши з реальності, він зовсім не помічав, як до них щодуху мчить Макс.
Хлопець із розгону влучив головою прямо йому в живіт. Дмитро поточився, хапаючи ротом повітря.
— Лізо, біжи! — крикнув хлопець, копаючи чоловіка під коліно. Дмитро засичав від болю. Він не спав усю ніч і майже нічого не їв — від передчуття судомило шлунок, і він не міг проковтнути ані крихти. Рикун відчував, як він втомився, і тільки розуміння, що сьогодні все скінчиться, додавало йому сил. А тут це дурне щеня. І воно думає, що впорається з ним? Чорта з два!
— Швидко на берег, я кому кажу! Я його затримаю! — Макс ударив ще раз, змушуючи чоловіка впасти на коліна. Хлопець простягнув Лізі руку, і вона сфокусувала каламутний погляд на долоні. Він знову хоче її врятувати. Навіщо?
— Як же ти мені набрид, дурний шмаркачу! — заревів Рикун і кинувся на хлопця. Вони впали у воду, і хвилі накрили їх із головою.
Ліза наче прокинулася. Поряд із нею божевільний Кит хотів убити Макса. Макса, який уже двічі намагався її врятувати! А вона поводиться, як безвільна ганчірка? Дівчина стиснула зуби і подивилася просто себе. Що вона може проти дорослого чоловіка? Яка з неї користь? Погляд нарешті сфокусувався на поламаному поручні її рідного FATUMа. Дівчина за кілька кроків підбігла до нього, схопилася за залізяку і щосили потягнула на себе. Прут хитався. Ліза рвонула його, ще і ще. Пальці судомило, але залізяка не піддавалася. Дівчина ненавиділа себе за слабкість, за свої кволі руки, яким бракувало сили. А там же Макс… Макс може померти! Ліза почула крик хлопця і обернулася. Чоловік опинився зверху і душив його, не даючи змоги випірнути з води. Ні-ні-ні! Дурнувата залізяка. Дурнуваті слабкі руки. Ну будь ласка! Тільки не це! Я прошу, ну піддайся ще трохи! На її очах виступили злі сльози. Море вже торкалося колін, і рівень води чимдалі ставав вищим. Вона нічого не зможе зробити, їй просто забракне сил! Нараз Лізу осяйнуло — у катері залишився її телефон. Вона може викликати поліцію, попросити про допомогу. Дівчина через силу вхопилася за канат і почала видиратися на борт.
Рикун притиснув хлопця і занурив його голову під воду. Його зіниці розширилися. Він ще не відчував такого адреналіну — вбивати в реальності було куди цікавіше. Хлопець щось булькав і намагався видертись, але чоловік був сильніший. Цієї миті Дмитро згадав про Лізу, обернувся і побачив, що вона лізе на катер. У його голові відразу вибудувався логічний ланцюжок: наплічник-телефон-поліція. Дмитро вилаявся крізь зуби, вдарив Макса в обличчя — на шмаркача не було часу! — і покинув його борсатися у хвилях, а сам метнувся до дівчини. Море сповільнювало кроки, але чоловік рухався швидко.
Ліза забралася на борт і побачила, що її наплічник лежить на тому ж місці, де вона його залишила. Їй здавалося, минуло вже багато часу, хоча насправді — лише кілька хвилин. А що як вона не встигне? Опинившись коло нього, дівчина опустилася навпочіпки і потягнулась до блискавки, аж тут її спинив різкий біль. Рикун встиг видертися на катер і схопив втікачку за волосся.
— Куди зібралася, моя сонячна? — Чоловік насолоджувався моментом. Емоції зашкалювали. Ейфорія від влади над чужими життями, солодкий смак помсти — задоволення бігло венами не гірше за наркотик. Йому вже давно не було так добре. Який же він молодчага — все прорахував! І про телефон згадав, і дівку зловив, і малого встигне придушити. Трохи пізніше.
— Відпустіть мене! — скрикнула Ліза.
Чоловік розреготався:
— Нізащо, моя люба! Ти ж хотіла залишитись тільки зі мною. Нащо нам хтось іще? — чоловік узяв наплічник, не випускаючи Лізу, яка намагалася видертися, й викинув його за борт.
— Тепер нікуди не подзвониш. Так, моя хороша? — він близько нахилився до Лізи, і вона бачила, як у його зелених очах хлюпочеться божевілля. Дівчина відкинула голову назад і різко хитнулася вперед, вдаривши чолом Рикуна прямо в ніс. Чоловік засичав, відштовхуючи малу до стіни. Ліза боляче вдарилася головою і впала на коліна. Корабель натужно заскрипів і хитнувся. Дмитро забрав руки від носа, з якого стікали цівки крові, і зробив крок до Лізи. Вона спробувала підвестися, але ноги трусилися. Почувся тріск і гучна лайка — права нога Рикуна провалилася по коліно в підлогу.
— Ану стій! Куди пішла? Я тебе зараз! Стерво мале! Ти не втечеш! Від долі тобі не втекти! — Дмитро божевільно реготнув, змахнувши руками, не втримав рівновагу і мало не впав. Нога міцно застрягла. Дівчина вибралась нагору, перевалилася через борт і впала у воду. До неї підбіг Макс. Він важко дихав. Під лівим оком наливався синець.
— Він там застряг! Усередині! — гарячково випалила Ліза. — Провалився… Вода піднімається, біжімо!
— Тримайся за мене, — подав Лізі руку Макс. Вона взялася за неї, підлітки швидко вибралися з води, по дорозі дівчина підхопила наплічник, який уже встигли підмочити хвилі, і втікачі почали відчайдушно видиратися на скелю. Ліза з Максом захекалися, йти було важко, але страх додавав їм сили. Знизу почувся крик. На палубі катера з’явився розлючений Рикун. Він зміг видерти ногу з пастки і з люттю розглядав постаті підлітків угорі. Він захлинався криком, наче його могли почути:
— Думаєш, переграла мене? Це твоя доля, змирися! Я тебе вб’ю! Ні, спершу я задушу твого шмаркача, а ти на це дивитимешся! Так! Дивитимешся, поки я не скажу досить! А потім я вб’ю тебе! Моя сонячна, твій Кит прийшов за тобою! Хіба ти на мене не чекала? — Він незграбно перевалився через перила катера і впав у воду. Море було йому вже по пояс, до берега залишалося кілька метрів, але через вивихнуту ногу йти було важко. Хвилі вдаряли в спину і змушували з усіх сил стримувати рівновагу, аби не впасти. Однак чоловік уперто просувався вперед.