Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.
— Не часто діти приходять у хоспіс самі.
— Хоспіс? — повторила Ліза. Нове слово віддавало гіркотою і страхом.
Хоспіс у Туманівці побудували кілька років тому. Казали, що за кошти благодійниці: у неї від важкого захворювання помер чи то син, чи то чоловік, і після того меценатка вирішила побудувати біля моря місце для тих, хто вже був за три кроки від неба, щоб їм було на що подивитися. На подив лікарів і медсестер, що там працювали, три кроки розтягувалися до місяців. Море таки мало власну цілющу силу, навіть якщо на нього можна було просто дивитися. У палати завезли модернові ліжка, які зручно складались у крісла, і хворі могли цілісінькі дні просиджувати на сонці, вдихаючи солоне повітря, що приносив легкий бриз.
Олена Рожко працювала тут із дня відкриття й дуже любила свою роботу. У багатьох її колег хоспіс асоціювався лише зі смертю та важким смородом, а тут було й дещо інше — віра та життя. Жінка ще раз кинула оком на екран мобільного — чекала на дзвінок від родичів нового пацієнта, і тепло подивилася на дівчину:
— Кого ти шукаєш?
— Аню. Ну, її звати Аня. Вона їздить на інвалідному візку і дуже любить великі капелюхи.
— Анічка? — перепитала жінка.
— Так вона тут?
— Так. Вона була тут.
— Куди вона поїхала? Мені дуже потрібно з нею поговорити!
— Моя люба, — медсестра рвучко обняла дівчину. — Нам усім дуже б хотілося поговорити з нею. Але, на жаль…
— Ні! Не кажіть цього! Ні! Вона ж була здорова. Вона ніколи не казала мені, що їй погано, — Ліза згадала останню розмову з Анею.
«— Іноді мені здається, що я — сонце.
— Тому, що теж можеш зігріти?
— Тому, що скоро закочуся за горизонт».
Це були зовсім не старечі нісенітниці. Це була правда. Аня знала, все знала і нічого не говорила.
— Люба, я розумію, це важко, — медсестра співчутливо схилила голову набік. — Аня померла сьогодні.
Ліза опустилася на землю. В очах блищали сльози. Ось одна прокреслила мокру доріжку на щоці, за нею друга, третя. Ліза плакала і вперше відчувала, що ці сльози були справжніми. Правильними. Адже тепер вона не зможе нічого сказати Ані, не зможе попрощатися… Так нечесно, нечесно!
— Чому? — схлипуючи, Ліза підвела голову. — Чому саме сьогодні?
— Поплач, поплач, люба. Стане легше. Нам усім дуже важко. Анічка була такою світлою людиною… Але це треба прийняти. Зараз вона там, де не відчуває болю. Їй добре і легко, ти повинна в це повірити, — Олена присіла коло неї і гладила по голові. — Стривай, — вона уважно розглядала обличчя дівчини. — Веснянки, світле волосся. Ти — Ліза?
Дівчина звернула до медсестри заплакане обличчя.
— Звідки ви знаєте?
— Від Ані, — усміхнулася медсестра. — Вона розповідала про тебе. Вона була така світла людина, справжнє сонечко.
Голос Олени дзюрчав, немов струмочок. Ліза стискала поділ сарафана у спітнілих долонях, а сама згадувала Аню. Її смішні капелюхи, якими вона то закривалася від сонця, то навпаки — піднімала криси і наче купалася в теплих променях. Її очі, голос, її впевненість у собі, її віру. Чому цього не вистачило? Чому цього не було задосить? Дівчина схлипнула, крізь спогади проривався Оленчин голос.
— Аня у нас пробула майже півроку. Така молода ще — лише сорок п’ять. Їй би ще жити і жити! Коли її привезли, нам усім здалося, що це жарт — ця світла жінка не могла бути хворою. Вона усміхалася, раділа кожному дню і що не день просилася на море. Наші хлопці кілька разів на тиждень відвозили її до Тридиву, а звідтам спускали на руках. Вона сама обрала собі це безлюдне місце: тільки море, пляж, кілька старих катерів… Вона завжди просила залишити її з морем наодинці, ми йшли собі, а потім ввечері повертали її до палати. В останній місяць прогулянки почастішали, вона ніби відчувала, що їй недовго залишилося, і весь вільний час хотіла бути на березі. Навіть хитрувала, — жінка похитала головою. — Погоджувалася поїсти й прийняти ліки тільки після прогулянки. Ті прогулянки і справді були для неї дуже важливі. Хоча Аня народилася в місті, де не було моря.
Ліза машинально кивнула. В її місті теж не було моря.
— Скажіть, від чого вона… Ну? — Ліза зніяковіла. Вона не могла вимовити це слово. Але Олена зрозуміла її і без слів.
— Рак.
Рак… Дівчина повторила про себе ще раз і ще раз. Шкіра на руках і ногах миттєво вкрилася сиротами.
— І що — зовсім нічого не можна було зробити?