Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.
— Ти нічого не знаєш! Повчати мене надумала? — звела вона брови. Її тиха аморфна Юля надумала бунтувати? Оце вже новина!
— Сашко несерйозний. — Дівчина не відводила погляду. — Він бачить, що тобі не байдужий. Грає твоїми почуттями і більше нічого.
— Та що ти розумієш? — Очі сестри підступно заблищали. Юля казала те, про що вона й сама знала. Сашко справді тільки жартував і сміявся, жодного разу навіть не провів додому. Навіть тоді, коли здавалося, що він от-от зробить перший крок, — відступав на два назад. Рудий не давав до себе підступитися, але вона все одно вірила, що зможе привернути його до себе. Він їй подобався з першого класу: дотепний, яскравий, веселий, завжди в центрі уваги. Хотілося весь час просто бути поруч із ним. Коли симпатія переросла в кохання? Перше, справжнє… Його компанії було замало, хотілося прогулянок удвох, щирої розмови на березі моря. Тридив, захід сонця — романтика. От чого йому бракувало? Вона ж не страшна. Тільки поклич… Йому точно не було зовсім байдуже. Принаймні ця думка давала бодай якусь надію. Повинна бути причина. Нерішучість чи щось іще… І Юля це мала знати! Навіщо було казати вголос? Хотіла зробити боляче? Їй? За що? Але замість того, щоб сказати це, дівчина випалила:
— Хіба ти кохала коли-небудь?
— Ні, але я… — Юля вже пошкодувала, що зачепила болючу тему.
— Отож і мовчи, — крізь зуби видихнула Маринка. — А я зроблю все, щоб бути з ним. Ясно? І взагалі, ти моя сестра, ти повинна мене підтримувати. Ти зі мною, чи як?
— З тобою, — кивнула Юля. — Вибач, я не хотіла…
— Ну, все, проїхали, не кисни. — Настрій у Маринки змінювався миттєво. Вона вже усміхалася, а подумки уявляла прогулянку із Сашком. — Зараз вийдемо, провітримося, все ж класно!
— Класно, — луною повторила сестра й усміхнулася. У неї це виходило вже майже природно.
Близнючки переодягнулися й вийшли з дому. Від розпеченого повітря тонка тканина суконок миттю прилипла до шкіри. Голова стала важка, а в горлі утворилася пустеля. В обідню спеку під сонцем гуляли тільки самогубці. Добре, що Дан жив у сусідньому будинку — дорогу перейти. Дівчата пропустили повз себе родину відпочивальників із яскраво-жовтим надувним човном і розуміюче перезирнулися: море не рятувало, досмажуючи тіла до стану ракоподібних. Недарма власники магазинів отримували шалений прибуток на засобах після засмаги, ну і на кефірі зі сметаною, бо засобів на всіх завжди бракувало. Двійнята зайшли через хвіртку, замкнувши її за собою. Двері до хати були відчинені.
— Є тут хто живий? — Маринка зайшла до середини й кивнула головою сестрі. В коридорі панувала рятівна прохолода — кондиціонер працював на повну потужність.
— Заходьте! — вигукнув Данило із середини будинку.
Дівчата пройшли до кімнати, де вже сидів Сашко в білій майці і яскраво-помаранчевих шортах.
— О, привіт, дівчата! — Рудий навіть не повернув голови. Він сидів, втупившись в екран телевізора, стискаючи в руках джойстик. На екрані билися монстри, вкриті слизом і шпичаками. Удари та крики приглушала гучна музика з колонок. Дан відбивав такт ногою, сидячи за комп’ютером.
— Ось тобі! І ще! І ще! Ху-у-ух, виграв! — Хлопець відсалютував телевізору джойстиком і обернувся. — Ну що, як справи?
— Та нормально. На вулиці справжнє пекло, а у вас тут такий оазис, м-м-м. — Маринка миттю забула про спрагу і спеку і світилася від щастя. Вона підійшла до рудого і грайливо запропонувала:
— Може, мене грати навчиш?
— Нє, — ліниво відповів Сашко, вимикаючи гру. Від телевізора вже боліли очі. — Це не бабська гра. Скажи, Даніссімо?
— Ага, Марин, тобі там нічого робити, — розсміявся друг, не відриваючись від екрана монітора. Він був без футболки, лише в подертих на колінах джинсах. Його пальці швидко стукотіли по клавіатурі.
— Дуже мені воно треба! — Дівчина стиснула кулаки, але одразу розтиснула їх, весело усміхаючись. Вона підійшла до комп’ютера й поклала руку на спинку стільця, за яким сидів хлопець. — Дане, а ти що робиш?
— Та ось, нашій жирній відос вантажив. Прикольно вийшло! Дивись, я ефектів додав і музон епічний наклав. — Він розгорнув відео на весь екран.
— Круто! — захоплено кивнула Маринка. Лізу, яка плазувала в багні, їй було аніскілечки не шкода. Дурепа й боягузка, вона заслуговувала на те, щоб із неї сміялися.
— Шкода, у неї друзі приховані. Цікаво все-таки, хто відос побачив. — Дан розглядав приховану сторінку. — О, а це що таке? Вона мене заблокувала! Ну коза!
— Дай мені! — Сашко підхопився з дивана й посунув друга вбік. Він швидко зайшов у мережу під власним паролем і запитав. — Як там її тепер?
— Лілі, — зареготав Дан.
— Як ти її завжди знаходиш? — рудий звів догори брови.
— По айпішці[7], — гордо скинув підборіддя хлопець. — У брата на компі знайшов програмку: вона вираховує, хто звідки сидить. Я забиваю її айпі, і мені вона одразу показує її профіль у мережі.
— Ну ти даєш! — Сашко стукав по клавішах. — Так, є така. Ага, мене теж блоканула. Ну блі-і-ін… І що тепер? Такий прикол нам обламала, зараза!
До розчарованого хлопця підійшла Маринка. Вона поклала руку йому на плечі і зробила кілька масажних рухів, промовивши лагідним тоном:
— Ну… Сторінку і зламати можна…
[7] IP-адреса, адреса Ай-Пі (від англ. Internet Protocol address) — це ідентифікатор (унікальний числовий номер) мережевого рівня, який використовується для адресації комп’ютерів чи пристроїв у мережах, що побудовані з використанням протоколу TCP/IP (наприклад, інтернет).