Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.
— Таке буває. Вибач, батько йде. Якщо побачить, що я не сплю, — мені капець. Ти не передумала, до речі?
— Ні, ти що! Я вже вирішила!
— Добре. Ти єдина, кому я можу вірити. Маю ще одну пропозицію. Щоб ми зробили це разом — одночасно. Останній крок о 13:00. Моє улюблене число. Як тобі?
— Я не проти. Запам’ятаю.
— Не можу дочекатися нашої зустрічі!
— І я, — Ліза надрукувала повідомлення, але співрозмовник уже вийшов із мережі.
По той бік екрана Дмитро Рикун облизував несподівано пересохлі губи. Він до болю в пальцях стискав мишку — так, що мало не поламав її. З монітора на нього дивилася та, кого він дивом знайшов. «Моя маленька принцесо, це ж ти? Татко тебе завжди почує, хоч би де ти була. — Чоловік послав дівчині на фотографії повітряний поцілунок. — Ти не уявляєш, що для мене зробила, моя сонячна…»
Ліза прийшла до моря в заду´мі. Вона навіть забула привітатися з Анею, яка, як і завжди, вже була там. Сонце сідало за горизонт, нагадавши про вчорашню розмову.
— Цікаво, чому захід сонця завжди червоний? — замислено промовила дівчина. — Всі ним милуються… А мені він здається моторошним. Сонце ніби щоразу помирає від ран, і все небо в сонячній крові.
— Може, й так. — Аня теж дивилася в небо. — Смерть буває дуже красивою. Але сонце помирає щодня, аби знову народитися. І зранку воно знову прекрасне, згодна?
— Згодна. Для того, щоб народитися заново, треба померти. Але це так страшно…
— Кажуть, що смерть — це початок.
— Хочеться, щоб так і було. І щоб це було легко — просто заснути і прокинутися вже кимось іншим.
— О, тоді всі б помирали чи не щодня. Життя швидко набридало б і не мало жодного сенсу.
— То, виходить, сенс життя в тому, що є смерть?
Аня не відповіла. Вона мовчки дивилася, як небо стає багряно-червоним, а потім промовила:
— Знаєш, мені вже колись це казали.
— Хто?
— Одна дуже важлива для мене людина. Тоді я так думала. І я йому вірила. Вірила кожному слову.
— А він?
— А він, як я зрозуміла, не дуже вірив. Однієї віри на двох замало. Тому я так і не знайшла свого сенсу.
— Може, тоді його немає?
— Краще думати, що є, просто за життя його не можна збагнути.
— Ясно, — кивнула Ліза. — То це розумієш тільки коли помираєш.
— Може, навіть і не тоді. Може, в наступному житті. Чи життях, — знизала Аня плечима.
— Я спробую…
— Що?
— Збагнути сенс життя.
— Якщо вийде — розкажеш і мені. Я завжди чекатиму на тебе тут, — кивнула жінка в бік моря.
— Гаразд, — усміхнулася Ліза. Знати, що хтось її завжди чекатиме, було приємно. Навіть якщо це було неможливо, Ані хотілося вірити. Вона завжди була надто дивна. Як сонце, яке щоранку народжувалося, щоб померти і навпаки.