Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.

— Як скажеш! — Ліза ображено закусила губу.

— Я казав тобі, що мій батько з поліції? Тільки-но я вийду з дому чи сяду на якийсь автобус-поїзд, йому одразу про це донесуть. Він контролює кожен мій крок. Зараз він відібрав усі мої гроші. Мій паспорт у нього в столі під замком. Я страшенно хочу до тебе, моя сонячна, але це неможливо. Розумієш?

— Розумію. Я вже до цього звикла. Вони завжди псують нам життя! Але я хочу тебе побачити!

— Моя пропозиція в силі. Ми не можемо бути разом тут, але ніхто нам не заборонить поєднати наші серця і душі! Ти готова?

— Так.

— Правда? Ти не пошкодуєш. Ми зробимо це разом. Одночасно. Наші душі ніколи не розлучаться.

— А що з нами буде? Ми помремо? — Ліза дописала остан­нє слово і прикусила губу. Сама думка вже не була страшною, скоріше — цікавою. Що там, за межею? Новий світ? Точно кращий за те, що зараз! Та й жити треба тільки, якщо є заради чого чи заради кого. Батьки так відгородилися, що лише зітхнуть щасливо, якщо її не буде. Вони повернуться додому, перестануть сваритися через неї, не треба буде ходити до школи, розмовляти з директрисою, ганьбитися, купувати їй речі, нічого не треба буде! Якби ще хоч були друзі… А так… Жити заради розваги однокласників-мучителів? Набридло! У цьому світі її справді нічого не тримало — тільки Кит. Дівчина стиснула мишку міцніше. Треба бути з тим, хто тебе розуміє і кому ти справді потрібна… І якщо не тут, то в іншому світі!

— Ні, краще! Ми станемо сіллю для моря. Ти ж любиш море?

— Люблю… — Дівчина не відривала погляду від монітора. Кит завжди мав рацію. Їм час піти із цього світу, де їх ніхто не розуміє. Тоді всі пошкодують, що не цінували їх. Але вже буде пізно. Від цієї думки раптом стало солодко.

Ліза не помітила, як дістала коробку зефіру і вже облизувала крихти з фольги. Солодкий смак заспокоював. Вона не шкодуватиме, що не зробить цього, вона не відступить. Вона нарешті сама вирішуватиме, що робити. Кит продовжував щось друкувати:

— Смерть — це прекрасно! Вона звільнить нас, пере­несе в інший світ, де ми ніколи не розлучимося! Хіба це не класно?

— Класно, — як зачарована, повторила Ліза. — Коли ми це зробимо? Я не хочу довго чекати!

— Поки що ні. Може, ти вибереш?

— 31-го в мене день народження. Ще кілька днів…

— Кілька днів — ніщо порівняно з вічністю, яка на нас чекає. Ідеальний вибір! Ти зможеш народитися заново! ­Уяви, ти будеш зовсім іншою і собою водночас. І я буду поруч… Назавжди …

— Добре. Як ми це зробимо?

— Ми стрибнемо. Ти боїшся висоти?

— Ні.

— Молодець! Не треба боятися. Біля тебе є скелі?

— Є.

— Високі?

— Дуже! — Ліза згадала, якими маленькими видавалися катери, коли дивитися на них із Тридиву.

— Супер! Я вже вибрав місце для себе. Тобі страшно?

— Трохи.

— Нічого, треба зробити лише один крок, і все скінчиться.­ Уяви, тобі більше ніколи не треба буде боятися!

— Я зможу. Головне — з тобою.

— Матиму дуже важливе прохання до тебе — нікому не розповідай, інакше нічого не вийде. І поводься так, ніби ти змирилася. Зможеш зіграти заради мене?

— Зможу, — коротко кивнула Ліза.

І тоді Кит написав їй те, про що вона навіть не мріяла:

— Я люблю тебе.