Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.

Губи незнайомки не розтиснулися, навіть поза не змінилася. Її руки вільно лежали на підлокітниках. Довгі музикальні пальці не ворушилися.

Ну й нехай! Навіщо їй дозвіл якоїсь дивної жінки? Дівчина стягнула сорочку й шорти й кинулася до моря. Подряпини на колінах відразу нагадали про себе пекучим болем, але вона стиснула зуби і пірнула в солоні хвилі, смішно відфоркалась і стрімко попливла вперед. Тут не треба було довго шукати глибини — вона була вже за крок від берега: оманливо-­безпечна. Темно-синій закритий купальник зливався з водою. Плавні розмірені рухи руками й ногами. Так, як у дитинстві навчив тато. Дихати носом, тримаючи його над водою, міцно стулити губи — і ніяких тобі розмов.

Сонце сідало довго. Легкий бриз посилювався, море вкривалося брижами, наче його тривожила людська метушня. Довгі промені ковзали по воді, від чого вона ставала світлою й непрозорою, ніби парне молоко. Плавай собі досхочу — аж доки губи не посиніють. Дівчина дивилась у далину: у штиль вона здавалася безмежною, навіть для такого маленького моря.

— Я поплавала, — радісно повідомила Ліза, виходячи з води. Настрій впевнено торкнувся позначки «чудовий», і ним захотілося негайно поділитися. Хай навіть із цією жінкою, яка несподівано опинилася в місці, де її не мало бути. Спускатися з Тридиву до моря треба було повільно й обережно, ретельно вибираючи місце для наступного кроку. Доріжка була вузькою і дуже незручною для візка. Напевно, їй таки хтось допоміг. Але чого тоді залишив тут на самоті? Наче в сюжеті чудернацької книжки. Дівчина гмикнула: застара вона для «Аліси в Дивокраї», хоч і дивна.

Незнайомка не відповідала. Її мовчання видавалося загадковим. Нараз Лізі стало дуже важливо, щоб їй відповіли. Все одно — що. Вона покусала губи:

— Хоча вам це, напевно, зовсім не цікаво. — Дівчина опустилася навпочіпки й помацала кишені своїх шортів. В одній із них мало бути ще півшоколадки, яку вона не доїла зранку. Пальці торкнулися теплої фольги: трохи підтопилася на спеці. Вона обережно розгорнула обгортку. Рот миттєво наповнився слиною. Ліза задоволено усміхнулась. Шоколад — це те, що треба. Особливо тоді, коли на твоє запитання немає відповіді.

— Ти молодець, — голос у жінки був плавний і тягучий.

— Що? Ой, чорт! — Дівчина від несподіванки випустила шоколад із рук. Ліза притьмом підняла плитку і швидко запхала її до рота, проказуючи про себе дитячу лічилку: «Що недовго лежало, те аж ніяк не впало». Навіть не пережовуючи, вона проковтнула солодощі й знічено подивилась на жінку: ще подумає, що вона якась божевільна… Але почуте здивувало її.

— Я кажу, що ти молодець. — Незнайомка також обернулася до Лізи, і дівчина побачила привітну усмішку на блідому обличчі. На вигляд жінці було років п’ятдесят, але вона здавалася стомленою й виснаженою. — Перш ніж щось зробити, завжди треба питати дозволу.

— Але це ж просто море! — Пісок хрустів на зубах, але сплюнути його дівчина чомусь соромилася.

— У моря — особливо. Ти вже така доросла: хіба не знала, що все навколо живе?

— Море — живе?

— Подивися, воно дихає. — Жінка поклала руку на груди і зробила глибокий вдих. — Ось так: набирає багато-багато повітря в легені й видихає. З кожним видихом хвиля накочується на берег, а з кожним вдихом — знову повертається назад. А ти коли-небудь розмовляла з морем?

— Ну, розмовляла. — Ліза знизала плечима. Звісно, розмовляла. І не раз. Останнім часом лише з морем й можна було нормально поговорити. — Але воно тільки слухає…

— Ні, іноді відповідає. Коли раптом хвилі біля берега посилюються — море не погоджується з тобою й навіть трохи свариться, — жінка усміхнулася. — Насправді тут немає ніякої містики — все зрозуміло. Вдалині пройшов корабель, а хвиля від нього дісталася берега. Утім, так мають думати тільки нудні старигані. — Вона весело підморгнула дівчині. — Тому я впевнена, що море — це жива істота.

— А пісок? Пісок — теж живий? — Ліза дивилася на розсипчасту жовто-сіру масу під ногами. Між піщинками періодично траплялися дрібні камінчики, а іноді — навіть великі каменюки. Через одну з таких вона кілька днів тому боляче забила великий палець на нозі. Кінчик нігтя навіть трішки посинів. Мама спершу налякала, що він відпаде, але відразу заспокоїла, що на його місці виросте новий.

— Так. — Жінка ствердно кивнула, наче дівчина запитала її про щось очевидне.

— Тоді можна я сяду? — запитала Ліза і рвучко опустилася на пісок. Вона не любила стояти, коли хтось сидів: відчувала себе наче винною в чомусь. Але відразу ж схопилася на ноги: там, куди вона хотіла всістися, між піском заховалися гострі колючки. — Так нечесно! — Вона копнула пісок. — Я ж запитала!

— Ти не дочекалася відповіді.

— А скільки треба чекати? — Дівчина закопилила губки. Терпіння ніколи не було її сильною стороною: завжди хотілося всього й відразу.

— Ти сама зрозумієш. — Жінка притулила голову до спинки візка й махнула рукою. — Спробуй іще раз.

— Ну добре… Можна я сяду? — промовила дівчина і, уважно оглянувши пісок під своїми ногами, сіла.

— Бачиш, у тебе вже виходить.

— Та я ж сама перевірила, чи там нема колючок!

— Це й була відповідь на запитання. Якби тобі не дозволили, там знову опинилися б колючки. Певне, гостріші за попередні.

— Ви — дивна, — пробурмотіла Ліза.

— Кожен дивний по-своєму. Насправді у світі немає жодної цілком звичайної людини.

— Правда?

— Хіба твої однокласники чи вчителі — не дивні?

— Вони — нормальні, — дівчина виділила особливим тоном останнє слово й зітхнула. Це вона була не такою. Інакше чого вони називали її…