Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.

— Я теж. Сьогодні був жахливий день. Хочу скоріше ­його забути. — Ліза заправила неслухняний кучер за вухо. Мабуть, вона й вигляд зараз має відповідний: запухла, з червоним величезним носом і очима-щілинками — красуня! — Я майже втекла з дому.

Кит відповів відразу, ніби чекав її повідомлення.

— Серйозно?

— Ага. Зібрала речі, вилізла через вікно й на пляж…

— Ти смілива.

— Не дуже. Шкодую, що не довела справу до кінця. Мене знайшли. Спочатку я навіть зраділа — вони були добрі. Але коли ми повернулися — знову стали собою. Чому не можна обрати собі батьків? Як у супермаркеті, і щоб там був опис: буде бити чи не буде, кричатиме чи ні. Я б обрала собі когось мирного й доброго… А ти?

— Тебе били?

Пальці на мить зависли над клавіатурою. Кит завжди дивився між рядками. Ліза зітхнула і швидко надрукувала:

— Так. І талісман не допоміг, — вона сфотографувала розмальований камінець і надіслала світлину Киту, однак той наче не помітив.

— Це низько! Якби я був поруч, я нікому б не дозволив тебе й пальцем торкнутися!

— Це ти сміливий…

— Та де там… Батько сьогодні напився і зламав гітару. Ти не уявляєш, який я був злий. Тепер нова мені не світить. А музика — єдине, що було для мене важливе. І ти…

— Нічого собі! Розумію тебе. Мені мама зранку подерла малюнки. І той, що для тебе, теж… — Дівчина подумала і дописала: — Ти теж для мене важливий.

— Я так втомився від цього. Втомився, розумієш? Ми живемо у світі, де ми нічого не значимо. Ні-чо-го! Батькам на нас начхати, іншим також. Усім начхати. І ми нічого не можемо змінити.

— І я, — швидко кивнула дівчина. — Набридло весь час бути винною!

— Знаєш, іноді хочеться змусити їх пошкодувати. Щоб вони зрозуміли, як нам погано. Це вони винні!

— Точно!

— Я довго думав над цим… Хочеш секрет?
— Давай, — усміхнулася Ліза.

— Я знаю місце, де ми можемо бути вільними і ніхто не буде нам вказувати, що робити. Ми будемо прекрасними, і головне — ми будемо разом. І цього легко досягти.

— Правда?

— Обіцяю.

— І що це за місце?

— Місце, де кити викидаються на берег…

Ліза прочитала останнє слово і мимоволі здригнулася: її ноги до колін миттєво вкрилися сиротами. Вона подивилася на акваріум. Неони миготіли у прозорій воді. Цікаво, чому саме кити? Чому не дельфіни? Не косатки? Чи косатка — це теж кит? Здається, так. Куди цим акваріумним до китів! Без волі, тільки замкнута прозора клітка та їжа за розкладом. Суцільне безвихіддя. Добре, що в неонів немає мозку, щоб думати над цим.

Ліза зітхнула й відписала:

— Звучить страшно, якщо чесно…

— Ні, не страшно! Це прекрасне місце. Повір! Якщо ти підеш зі мною, я тобі його покажу. Напиши мені, коли будеш готова. Я чекатиму.

Кит вийшов із мережі, а Ліза ще довго сиділа перед ноутбуком. «Місце, де ми можемо завжди бути разом». Таке справді можливо? Дівчина похитала головою і вляглася на ліжку. У вікні навпроти її очей небо було сіре, як і її життя…

— Я хочу бути з тобою, хочу, але… — Ліза вкусила подушку. — Якщо ти теж змінишся, коли ми зустрінемося?

Понад усе на світі вона хотіла побачити Кита і понад усе на світі боялася, що Кит її побачить.