Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.

— Лізо! Лізо! — кричав хтось далеко.

Сонна дівчина протерла очі. Темряву розтинали два яскраво-жовті промені ліхтарика.

— Лізо, де ти? Лізо, озвися!

— Мамо? Тату?

Вона впізнала голоси. Чому батьки тут? Невже прий­шли по неї? Ліза підвелась і зістрибнула з катера. То вона таки потрібна їм? Очі защипало. Дівчина зрозуміла, що насправді хотіла не втекти, а щоб її повернули. І вони прийшли по неї. То їм не все одно? Вона зробила кілька кроків уперед. Ліхтар засліпив їй очі, і дівчина затулилася долонею від світла.

— Лізо? Ти тут! Лізо!

Мама бігла до неї щодуху, тато ледве встигав за нею. У мами було заплакане обличчя.

— Слава Богу, Лізо! Ми тебе знайшли! — Вона міцно обіймала Лізу. Тато мовчки стояв поруч. — Ходімо додому?

Ліза мовчала й дивилася з-під лоба на маму. Батьки були зовсім несхожі на себе. Вони нарешті її зрозуміли? Може, якщо повернеться, все буде по-іншому? Дівчина здригнулася: з боку моря повіяло холодом. А вдома тепло й можна буде зробити собі гарячого шоколаду… У животі одразу підступно забулькало при думці про шоколад. Ліза глибоко вдихнула і здалася:

— Добре.

Усю дорогу мама міцно тримала Лізу за руку, ніби боялася, що вона знову втече. Тато йшов поруч і час від часу гладив дівчину по голові. Вони поводилися так само, як після того випадку… Хоча ні, тоді вони були ще більш налякані. І вона сама була налякана не менше. Її одразу забрали зі школи і наказали нікому нічого не розповідати: боялися, що історія набере розголосу. Півроку домашнього навчання і психологів, потім — літо, потім ще півроку і врешті — довгоочікуваний переїзд до моря. Батьки вірили, що тут можна буде жити спокійно. Чому школа тут була зовсім інша? Ліза здригнулася. Просто тут не було її. Тієї, хто б за неї заступився. Тієї, хто б її захистив, прийняв, як свою. Чому тут не було нікого, кому можна було б довіряти? Тільки море, Білий Кит і ще — Аня… Чому батьки так швидко забули, як обіймали її і щовечора казали, що захистять її від усього світу? Вони стали злими, Туманівка їх змінила, виснажила. Мама стала частіше зриватися, а тато — замикався в собі. Вони сварилися з нею і між собою. І щоразу важче було знайти шляхи примирення чи навіть бажання знову заговорити. Але зараз… Зараз вони знову були тими, з ким хотілося поділитися. Ліза міцніше стискала мамину руку. Невже все буде добре?

Але вдома все повернулося на свої місця. Мама стала нервувати й підвищувати голос, а батько мовчки стояв поруч, підпираючи стілець. Між ними знову виросла стіна, і хоч би як вона цього не хотіла, зі стіною було краще. Ліза опустила погляд і слухала у піввуха. Однаково, що їй скажуть, — нічого нового вона все одно не почує.

— Про що ти думала, Лізо? — Обхопила голову руками мама. Вона сиділа на стільці й пила валеріанку.

— Я просто плавала, — знизала Ліза плечима. Хоч би що вона сказала, її все одно не почують, то яка різниця? Нащо виправдовуватись?

— А якби ти потонула? — схлипнула мама. — Вночі купа­тися небезпечно!

— Ні, — хитнула головою дівчина. Наче мама забула, що вона плаває як риба. Навіть смішно. — Ти ж знаєш, що я добре плаваю.

— Тонуть саме ті, хто добре плаває! — Чимдалі більше заводилася мама. Відповіді доньки її тільки розпалювали. Невже вона не розуміє, що так не можна? Як до неї достукатися?

Жінка глибоко вдихнула і спробувала говорити спо­кійніше, але голос підводив її, постійно зриваючись то на крик, то на шепіт:

— Лізо, ти нас знову налякала! А якби на тебе напали? Знаєш, скільки хворих людей у такий час ходить вулицями? Якби з тобою щось сталося? Що з тобою? В тебе в голові взагалі порожньо? Я думала, ти порозумнішала! Той випадок тебе нічого не навчив?!

— Але нічого ж не сталося! — Ліза скривилася. Мама сама казала ніколи про це не згадувати, і сама ж порушувала власні слова. Як їй вірити після цього?

— Нічого не сталося? — вперше подав голос тато. За його­­ показним спокоєм причаївся гнів, який ладен був щомиті вибухнути. Він підійшов ближче, горою нависаючи над ­Лізою. — Я бачу, ти нічого не зрозуміла, — чітко карбував він кожне слово. — Ти втекла з дому! Змусила нас хвилюватися. Мама так плакала, що я не знав, як її заспокоїти! А ти кажеш — нічого не сталося! Я бачу, тобі дуже добре живеться. — Тато став витягувати ремінь із джинсів. — Тоді я тобі нагадаю, що буває з тими, хто не слухається батьків.

— Тато, не треба, — стиснулася від страху Ліза. Молодець, дівчино, ти свого досягла. Замість обіймів — ремінь!

— Не треба було втікати з дому! — батько був невблаганний. — На диван!

— Я більше так не буду, тату, не треба! — Ліза спробувала сказати те, що зазвичай, але її більше не слухали.

— Звичайно, не будеш! А як будеш, тобі ж гірше! — Ремінь розітнув повітря з гучним хляскотом.

— Боляче, тату! Мені боляче, — плакала Ліза. Їй було так шкода себе, шкода свого життя, в якому вона не мала права голосу, шкода, що вона повернулася додому, замість втечі. Від жалю до себе сльози текли рікою. Ремінь ударив ще двічі.

— А тепер іди до своєї кімнати й подумай над своєю поведінкою. Зрозуміла?

Заплакана Ліза бігом кинулася нагору і з розгону впала на ліжко. Покарання було болюче, але не занадто. Більше образливе. Тато ніколи не бив із усієї сили. Навіть слідів не залишалося. Сліди залишалися тільки від її власних пальців. Але від цього ставало легше. Проплакавши півночі, дівчина заснула. А коли прокинулася — на тумбочці поряд із ліжком стояв ноутбук. Ліза криво посміхнулася: отримала покарання — можеш повернутися до нормального життя. Чи це для того, щоб більше не втікала? Дів­чина відкрила соціальну мережу й побачила повідомлення від Кита:

— Я скучив. Тебе нема…

Дівчина усміхнулася. Він скучив. Як це приємно!