Читать книгу «Сіль для моря, або Білий Кит» онлайн.

— Так. Якщо ти в себе віриш, ти можеш зробити все що завгодно.

— Справді? — Ліза видавалася здивованою. Це було занадто просто. А нічого просто так ніколи їй не давалося.

— Усе залежить від твоєї віри. — Аня нахилилася й малювала на піску хитромудрі лінії гострим кінчиком парасольки.

— Із цим іще складніше.

— А ти повір, що впораєшся.

— Я постараюся. — Дівчина дивилася в горизонт і мовчала, набираючись духу. — Знаю, може, це негарно — питати про таке. Але ти не можеш ходити, так?

— Так.

— З дитинства?

— Ні, але надто давно, щоб це забути.

— Мені шкода.

— Мені теж. Але не все так погано. Іноді ми з моїм залізним конем розлучаємося, і я йду. Завжди — в бік моря. Воно кличе мене, і цей поклик сильніший за мою слабкість.

— Як це?

Аня усміхнулася:

— Уві сні.

Ліза розсміялася:

— Точно! Тому ти приїхала сюди? Щоб бачити море не тільки уві сні?

— Так, усе так. Але від цього ще важче — коли море за півкроку від тебе, а ти не можеш його торкнутися. Не можеш відчути його сіль, його гіркоту, глибину. Це боляче. Все, що мені дістається від цілого моря, — це самі лише бризки. Мені вже давно дістаються тільки бризки — дрібні маленькі крапельки. І найчастіше вони висихають, так і не долетівши до мене. Але, — Аня усміхнулася, — краще бути на березі моря, ніж далеко від нього. Якщо заплющити очі, можна уявити, що я не біля моря, а в морі.

Ліза опустила погляд, а потім усміхнулася:

— У мене є ідея! Чекай тут!

— Куди я втечу? — знизала плечима Аня.

Дівчина витягла з рюкзака колу, вилила вміст, який із шипінням увібрався в пісок, потім — забігла в море й набрала в пляшку води. Закрутила кришку й підійшла до Ані.

— Ось!

Жінка взяла пляшку.

— Знаю, на вигляд — звичайна вода. Але це все ще море. Тепер воно належить тільки тобі.

Аня розсміялася.

— Дурість, так? Смійся. — Ліза набурмосилась і опустилася на пісок.

— Пробач, пробач, — Аня витирала сльози, що виступили в кутиках очей. — Це зовсім не дурість, а дуже мило. Ти добра дівчинка, Лізо. Спасибі тобі!

Ліза підняла голову. Аня сміється? Але очі жінки були серйозними, і їй чомусь стало ніяково. Вона опустила голову і щось креслила пальцем на піску.

— Нема за що, — усміхнулася Ліза, кивнула й подивилася на небо. — Цікаво, морю подобається дощ?

— Думаю, так. Дивись, яке воно схвильоване. Щойно був штиль, а ось з’явилися маленькі хвилі. Це як поцілунок у кінці побачення.