Справа прокурора Малахова: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Лікарі? Говорять, служба йде цілком нормально. Чекати треба.

— Значить, треба чекати. Це ви собі з чоловічої точки зору думаєте — раз-два і син! А я вперше три доби родила.

Широков злякався і на мить навіть забув про телефон. Думка, що дружина страждатиме ще довго (а він був переконаний, що вона мучиться неймовірно), остаточно вивела його з рівноваги, і він вигукнув на повний голос, уже не в силі стриматися:

— Три доби? Та хто ж це може витримати?

— Чоловіки витримують, — усміхнулася Варвара Павлівна. — Та що там про чоловіків говорити. Жінки витримують, от де диво.

Широков рішуче підійшов до телефону.

— Дозвольте прямий зв’язок встановити?

— Прошу.

Поспішаючи, націляючись міцним пальцем на диск, ніби бажаючи його наскрізь проштрикнути, старшина набрав номер. Мембрана закувікала тонкими високими гудками. Набрав ще раз, тепер уже зліше, нетерпеливлячись, — знов те ж огидне кувікання. Хотів вилаятись, але стримався і обережно, ніби боячись поламати, поклав трубку.

— Зайнято, — крізь зціплені зуби вимовив він. — Звичайно, з усього міста надзвонюють… Масова подія.

Знову набрав номер, поклав трубку і вже не сказав, а просичав:

— Надзвонюють папаші.

— А звичайно, цікавляться, — спокійно озвалася Варвара Павлівна.

Широков одійшов від телефону, великими кроками двічі зміряв кімнату, потім глянув на стіл і тільки тепер помітив його красу.

— Пробачте бога ради, — сказав він. — Ви гостей, видно, чекаєте, а я заважаю. З якої це нагоди?

— Точнісінько таке ж свято буде у вас через шістнадцять років. Любочка сьогодні паспорта отримує.

— Ну, з такого приводу сам бог велів…

— Може і ви завітаєте?

Широков глянув на стіл, потім на телефон і відповів:

— З великою охотою прийшов би за Любоччине свято випити, та тільки… Моє серце зараз там, у родильному будинку.

Обережно, ніби підкрадаючись чи боячись когось злякати, він підійшов до телефону, набрав номер і, вже не стримуючись, кинув трубку.

— Зайнято! Видно, доведеться їх особисто потурбувати. Піду, нічого не зробиш…

— Годі вам гарячку пороти, — рішуче сказала Варвара Павлівна, — дозвонимося.

— А раптом там якась моя допомога знадобиться? Піду… Ніколи не думав, що в мій організм поставлено такі ненадійні нерви. От привезу сина: крику в нашій квартирі буде, галасу…

— Війну переживали, а таке витерпимо, — філософськи приречено відповіла стара і раптом здригнулася, закам'яніла.

Глухо, ніби десь глибоко під землею, прогримів важкий удар. Жалібно дзенькнуло вікно, хитнулися вишивані мережані фіранки.

Варвара Павлівна злякалася, зблідла, як стіна.

— Здорово, — спокійно сказав Широков.

Та це розважливе слово не принесло спокою Варварі Павлівні. Події війни були ще настільки свіжі в її пам'яті, що навіть згадка про них приносила нестримний, панічний страх.

— Бомба? — геть посинілими губами вимовила вона.