— Не чуєш, яка храповіцька оркестра? А ми під ту музику про любов мріємо! — засміявся. — Для любовних мрій потрібно ясного місяця, гейби коло млинове, як то у пісні, співу соловейка, лісу, або хоч конопель... Якось не по людському у нас...
— Ой, ти, безсоромний! — Надія затулила рукою йому уста. — Не можна так говорити!...
— Чогож ми малиб одне одного соромитися? Нас ніхто не чує! Як би люди так соромились, то й не булоб їх на світі! — резонував. І далі: — Колиж ми поберемося, Зірко!
— Коли хочеш. Я думаю, попрацюємо обоє через літо, заощадимо трохи гроша, а в осені поберемося.
— Гм, — скривився він. — Довго ждати!
— Чогож довго? Кілька місяців тільки!
— Того, що я тебе люблю. Зїв би здається всю з любови!
— Ой, аж страшно! Зажди, любчику, — дівчина погрозила пальцем. — Тепер кажеш, зїв би всю. А колись, як поберемося, за один мій волос у страві будеш кривитися!
— Розживемося трохи, а тоді...
— А тоді що? — перебила.
— Заведемо гарну обстанову в нашій хаті. Тебе вберу, наче княжну, посаджу в крісло, положу голову на твої коліна й тобі у вічі буду дивитися! — снував Остап мрії.
— Навкучиться так! — сміхом осадила розбурхані мрїї дівчина. І разом споважніла. — Не знати, чи батько хоч вийде проти мене на стацію? — заговорила. — Він має другу жінку, мачуху. Чи хоч пізнаємо одно одного? Мені кілька місяців було, як він поїхав.
— Не турбуйся, любчику! Знайдемо! — запевнював він.
Довго ще залюблені базікали потиху, снували майбутнє у надто рожевих барвах. Не знали Канади ні її законів; не знали, чи не передчували, що найближчі години принесуть їм довгу розлуку...
Дівчина сіла, знову тісно притулившись до нього, наче шукаючи захисту перед майбутністю, положила голову на його плече. Одною рукою Остап обняв її, другою сперся на підвіконник і потонув у задумі. Просто не вірилося, що він знайшов у цій селянській дівчині свій, давно вимріяний ідеал жінки. Що значить тяжка праця, матеріяльні недостатки, скитання по чужині, раз він матиме коло себе люблючу істоту? Для неї він гори переверне, зорі з неба постягає! Вона буде його розрадою й помічницею. Разом йтимуть у життя, на долю й недолю...
Дивувався, як то несподівано все сталося. Ще три тижні тому вони не знали про існування одно одного. Коли підчас гурагану перелякана дівчина ввірювала йому свою долю, він любови до неї ще не відчував. Просто симпатизував їй, бо була, як і він сирота, була гарна, розумна й незіпсута. Почалося у час розвязування рятункових корків, — він, розвязуючи стяжки, ненароком обняв її стан. Обоє змішалися тоді, та він відчув, що дівчина стає для нього дорогою істотою. Не допускав можливости, щоб дівчина його почуття поділяла. Бажав задавити почуття любови в собі; кілька останніх днів старався з нею не стрічатися. Аж цього вечора вона виявила свою ніжність і любов до нього. З нею він не боїться невідомого майбутнього, готов стати до борні з цілим світом, аби гідним бути її любови. З нею він переможе все зло, всі перешкоди...
Рожеві думки спліталися в чарівні узори. Чув рівний віддих дівчини, биття її серця. І це наповняло його невисказаною втіхою. Готовий був вхопити її на руки, бавитися наче малою дитиною, кричати, співати, танцювати... Та ні, не можна. Вона певно заснула, ще перестрашиться. Нагнувся й ледви чутно поцілував Надію в чоло. Вона усміхнулася у сні.
Не міг пояснити, чому в ньому не будиться те темне, звіринне почуття, що виключно єднає більшу частину всіх залюблених у світі. Адже він відчуває тепло і пахощі її тіла, під рукою у нього яблуко її пружних, недоторканих грудей, бедро її тісно притулене до нього і жаром обсипає через тонку тканину... — Це тому, — пояснює сам собі, — що він любить її душу, не одне тіло, вважає її за свою дружину, матір своїх дітей... А може тому, що свідомість своєї мужеської сили і дівочої покірности пробуджує в чоловікові пошану до тої покори, заставляє бути шляхетним, аби покори й довіря дівчини не зразити...
Згодом задрімав. Заснути вже не довелося. До вагону ввійшов кондуктор, що хвилі викрикуючи:
— Слідуюча стація Квебек! Квебек! Остановка на десять мінут.
А доглянувши сплячу в обіймах дівчину, підійшов до Остапа. Суворо кліпаючи очима, спитав сердито:
— Що це за дівчина? Ваша сестра, своячка?
— Йес... — відповів Остап змішано. — Вона — моя наречена, чи... Ми заручені, — поправив, непевний чи сказав по англійськи якраз відповідне слово.
В часі розмови прокинулася Надія. Засоромилася, побачивши перед собою сторонню стару людину.
— Що він говорив з тобою? — питала по відході кондуктора.
— Питав, чим ми приходимося одне другому.
— А тиж що сказав?
— Пояснив, що ти моя будуча дружина, так він дав спокій. Але вставай, любчику! Підїздимо вже до Квебеку.
— Невжеж?... схопилася дівчина. — Річи треба пакувати. Вже друга година, не знати, чи хто ждатиме мене на стації. А може й телєграми не одержали, — говорила заклопотане. — Прийдеться ждати на стації до рана.
— Той переждемо.. Невелика річ — він заспокоював.