Вони пішли геть, вирішивши, що Пикосвят не такий уже смачний, щоб ризикувати своїми черепами. Як кажуть, гра не була варта свічок.
Парафіяни, довідавшись, що Пикосвят постить на сопці в печері, були навіть здивовані з такої обмеженої фантазії преподобного отця.
Під боком майже, верстов шістсот на південь, була Гобі, справжня пустеля, де він міг одразу стати святим, а він вибрав якусь звичайнісіньку сопку!..
Ці розмови й надоумили преподобного Пикосвята поселитися в пустелі, коло торговельного шляху від Улан-Батора до Калгана.
Він розташувався близько кринички, і каравани купців постачали йому їжу.
Треба сказати, що преподобний Пикосвят навіть і на думці не мав покуштувати, які на смак акриди та ящірки. На його думку і глибоке переконання, жоден грішник, а не тільки святий, не бажав би забруднити свої вуста також нечистою їжею.
Улітку в Гобі почалася спека, й криничка висохла. Бідний Пикосвят трохи не помер, чекаючи на черговий караван.
Коли караван прийшов, він застав Пикосвята в дуже сумному стані. Купцям довелося ножем розтиснути зуби святому і влити туди трохи «свяченої води», поки він не очуняв.
Від'їжджаючи, купці лишили йому трошки їжі і дві пляшки «свяченої води».
З цього моменту й починається справжня кар'єра Пикосвята як святого.
Одного разу до юрти святого приїхав верхи старий монгол. Він пустив коня блукати, а сам завітав до святого.
Привітавшись, він сів на рогожу в юрті Пикосвята, вийняв з чобота довгу люльку, набив її дунзою, що на думку досвідчених курців нічого спільного не має з тютюном, і смачно закурив.
Пикосвят розпочав довгу проповідь про релігію, бажаючи привернути монгола до християнства. Але монгол сидів спокійно, як статуя бурхана, і нічого не розумів.
Тоді Пикосвят почав розмовляти з ним на мигах.
Це трошки розворушило байдужого монгола, й він почав посміхатися, коли Пикосвятові миги виходили дуже кумедні.
Пикосвят підіймав палець, показуючи на небо, і казав:
— Бог!
— Богдо! Богдо! — охоче згоджувався монгол.
Тоді преподобний отець став навколішки й почав хреститись. Це зовсім розвеселило монгола. Він навіть підвівся з рогожі і, б'ючи себе руками по колінках, зареготав.
Преподобний отець перестав хреститись і деякий час сидів мовчки, обмірковуючи, як вийти йому з цього прикрого становища.
Нарешті йому спала геніальна думка.
Він дістав пляшку зі «свяченою водою» і простягнув її монголові, показуючи другою рукою на небо.
— Бог! Свята!
— Богдо! Богдо! — відповів монгол, охоче взяв пляшку і притулив її до рота.
Він трохи надпив і, проковтнувши, з задоволенням покректав.
— Сайн байна! Дуже добряча свята вода! — заговорив монгол.
Потім знову випив і зі смаком сплюнув на рясу преподобного отця Пикосвята.
— Чудесна вода!
— Божественна вода!
Отець Пикосвят задоволено стежив, як монгол поволі входить у курс божественної науки.