Піднявши перед собою аркуш, Годмунд став читати вголос:
— «Олафа Швидкого вигнали за те, що він ударив іншого студента університету, єдину іншу особу, треновану як убивцю, і не кого іншого, як нашого Рагнока Дужого». Може, ти нам більше розповіси про цього нашого опонента?
— Ту… тут немає потреби, — гнівно заїкався Рагнок. — Головне, що опозицію подолано. Пошліть його знов у вигнання, і на цьому кінець.
— Не зовсім, — немов міркував уголос Свейн.
— Кажи далі, — запросила Глейд, показуючи в його бік дужкою своїх окулярів.
— Якщо ті, хто приховував його, знали, що йому оголошено вирок про вигнання, вони теж мають піти у вигнання.
— Свейне, не будь жорстокий. Як я знаю, він має тепер родину. Ти хочеш, щоб вона страждала не тільки від цього удару? — здивовано дивилась на нього Бека.
— А може, вони захочуть піти разом з ним?
— Але хай це буде їхній вибір, а ми не силуймо їх, — швидко поглянула на всіх Бека, шукаючи підтримки.
— З погляду права Свейн має слушність, — знов утрутився Годмунд. — Якщо хтось свідомо переховував його, їх теж треба послати у вигнання. Інакше буде поставлено під сумнів усю нашу систему.
— І тоді, якщо нам пощастить, туди може потрапити більше членів їхньої команди! — радів Гальфдан, його червоне обличчя аж сяяло од захвату.
— Схаменіться, — буркнув Вольф, вочевидь не задоволений настроєм Гальфдана. — Це суто професійна, а не особиста справа. Кому цікава та невдача на арені у світлі цих подій? Пошлімо до Гоупа суддю, щоб він застосував вигнання і провів розслідування, чи були причетні інші люди.
— Згода? — запитала Глейд, дивлячись, чи всі присутні згодні. — Гаразд. — Вона зібрала свої сиві коси й зав’язала їх ззаду, читаючи якийсь папір перед собою. — Свейне, твій обов’язок повідомити цю новину бібліотекарям. Думаю, текст указу ми можемо доручити скласти тобі.
— Звичайно.
— У такому разі маємо розглянути ще одне питання. — Тонкі вуста Глейд напружились, а її зморщене чоло свідчило про серйозність справи. — Останній випуск «Нового Левіафана».
Кілька хвилин стояла тиша, поки папери передавали навколо столу і члени комітету вивчали їх. Приязна атмосфера засідання зникла. На думку Свейна, найтривожнішою була редакційна стаття.
Плечі літніх людей, що сиділи навколо столу, осунулись, їхні обличчя видовжились.
— Звідки це береться? — розлютився Годмунд. Немов звинувачуючи, він глянув на Глейд, і та стенула плечима. — Таж тут яка поінформованість! Слухайте! Хто тут пам’ятав про Гальфданів щит? Я — ні. Це йде зсередини. Може, хтось із нас?
— Але навіщо? — здивувалася Брунгільда. — Навіщо хтось із нас чинитиме таке?
— Не знаю, — буркнув Годмунд. — Та хоч би що, на їхню думку, вони чинять, результат полягає в тому, що вони створюють для всіх нас хаос і нестабільність.
Якусь мить комітетники мовчали, збентежено і з підозрою поглядаючи одне на одного. Беку шмагонуло кілька злобних поглядів.
— Немає сенсу провадити збори далі, якщо ми не можемо запропонувати нічого конструктивного. Коли-небудь людина або люди, відповідальні за це, скоять якусь помилку. Отоді й будемо діяти, — мовив Свейн і підвівся, щоб вийти.
— Дуже добре. Тоді ми відкладаємо засідання.
Коли Бека повільно спускалася вниз сходами вежі, Свейн наздогнав її.
— Це не я. Вони думають, ніби це я, але це не так, — подивилася вона через плече на Свейна.
— Звичайно, ні. Тільки дурень може думати, що ти пишеш такі статті, — зобразив Свейн те, що, як він сподівався, було заспокійливою усмішкою. В підстаркуватої, нерішучої друїдської жриці вже не лишилося привабливості. Та оскільки Бека була членом Центрального Комітету, Свейн намагався створити враження, ніби захоплюється нею, тож і вдавався до значущих слів та уважних поглядів. Зрештою, це нічого йому не коштувало, проте могло забезпечити коли-небудь важливий голос.
— Тоді хто це?
— Я не певен, що Годмунд має слушність. Навіщо комусь із нас писати? Можливо, це ще один озлоблений чоловік, як-от Олаф Швидкий.
— Сподіваюся, що це так, — кивнула Бека. — Мене аж морозом проймає, як подумаю, що хтось за тим столом прикидається, бреше нам.
Розділ 11
Побите скло