Епік: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як ви прозірливо розпізнали вбивцю, — заговорив Свейн, пропонуючи Годмундові руку, але той відіпхнув її, воліючи спиратися на свій костур.

— Не вбивця мене тривожить. Ми мали відступників досі і матимемо їх у майбутньому. Йдеться про газету. Треба зупинити її вихід, — Годмунд гнівно подивився на Свейна: — Ти повинен припинити по-дурному марнувати свій час на пошук Epicus Ultima, цього начебто остаточного варіанта гри, бо знайти його неможливо, і повинен з’ясувати, хто стоїть за цією газетою. Це хтось близький до нас, той, хто має доступ до наших даних.

Приголомшений люттю в голосі Годмунда, Свейн тільки кивнув головою.

— Ви маєте слушність, маєте слушність, — проказав він, але подумки відповів: «Старигане, ти б не повірив, коли б знав, як близько я підійшов до своєї мети».

Розділ 8

Дивіться — Екзекутор

житті є небагато насолод, більших за вступ у світ «Епіку» в образі Екзекутора. Він ходив серед гравців, мов Бог, якому не поклоняються. Всі вони могли бачити його постать, проте не мали уявлення, що його контролює людська свідомість і що він з найменшої примхи може відібрати чиє завгодно життя.

Увівши пароль, відомий тільки членам Центрального Комітету, Рагнок розслабився на сидінні, тішачись кожною миттю, поки Екзекутор підводився на платформі зі скриньки й повільно крутився.

Екзекутор був високим персонажем людської подоби, його невиразні риси прикривав військовий шолом. Тіло захищав панцерний обладунок, прикрашений викарбуваними рунами, — найкращий обладунок, який можна купити за гроші, кожну його деталь зачаклував карлик-ремісник, що виготовив його, тож він був міцним, але легким. На обрамленому золотом щиті кричало обличчя демона. Той щит був унікальним, його купили у володаря Аль-Караку, королівства в далекій пустелі. На щиті і справді був демон, опірність до магії якого означала, що жоден гравець не міг наслати чарів, які могли б зашкодити Екзекуторові, наслати такі чари могли тільки поодинокі НІПи та монстри. Екзекутор мав різноманітну зброю, зокрема довгий лук і сагайдак, повний зачарованих стріл. Серед мечів у його розпорядженні був Гострець, лезо якого вряди-годи, приблизно кожного двадцятого удару, протинало будь-яку речовину. Проте улюбленою зброєю Рагнока був Міцнющий Місячний Меч: ця елегантна срібна зброя, швидка, як на свій розмір, наганяла страх на ворогів, змушуючи їх ціпеніти на місці.

Ретельне вивчення допоміжного списку додаткових магічних предметів ніколи не бувало нудним, незважаючи на його довжину. Екзекутор був споряджений максимально великим асортиментом у вигляді перснів, коштовностей, різних зіль, сувоїв, бальзамів, а також набору корисних додатків, скажімо мотузки, щоб видиратися на перешкоди. Повна вартість спорядження була більша за суму візантинів, що їх протягом десяти років нагромаджувало все населення світу. І це спорядження було варте таких грошей.

Досить. Рагнок натиснув на кнопку входу. Все було інтенсивно чорним і напрочуд спокійним. Потім якийсь лункий звук зненацька погучнішав до реву, його супроводив спалах світла.

Ненависть і помста знов увійшли у світ «Епіку».

Був вечір, і перший із місяців «Епіку» — Сильванія — вже яскраво світив на щораз темнішій блакиті неба. Аридія, менший місяць, ще не зійшла. Рагнок повільно обернувся, щоб увійти в роль. Він і досі був на місці останньої страти, тож жоден інший комітетник не використовував відтоді цього персонажа. Поблизу терпляче стояв чорний бойовий кінь і дивився на нього розумними очима. Отже, вони десь кілометрів за сто від Ньюгейвена, де має початися полювання.

— Привіт, друже, — поплескав рукою Рагнок по крупу румака, а потім, схопившись за луки сідла, сів верхи. Знову глянув на місяць, щоб визначити, де північ, і погнав свого огира легеньким чвалом. Що швидше вони доїдуть до Ньюгейвена, то швидше почнеться справжнє полювання.

Ідучи ланами, Рагнок відчув приплив радості. Адже тепер він найубивчіший гравець в усьому «Епіку». Жоден інший комітетник не міг би дорівнятися до Екзекутора. Йому, звичайно, спадало на думку простежити за тим або тим членом комітету. І якби хтось із них наважився суперечити Рагнокові, він так і вчинив би. Зрештою, що вони скажуть? Вони навряд чи могли б розповісти світові правду про цей інцидент. І не пішли б на ризик вигнати його, ставлячи себе під загрозу, адже він може розкрити все, що знає. Ніхто з них навіть близько не міг підступити до того, щоб свідомо суперечити йому. Вони вважали, що він корисний, і, можливо, навіть боялися його. Саме таким був план Рагнока, тільки-но він скінчив університет: стати необхідним для влади. Він охоче зголошувався виконати кожне мерзенне завдання, брав участь у кожній битві на арені, на яку міг потрапити, байдуже, хоч яким непопулярним було питання і хоч яка суперечлива була постанова, щодо тих, хто просив захисту. Його стратегія спрацювала. Якщо решта комітетників вважали себе за своєрідних героїв — за легендарні постаті, Рагнок відмовився прикривати свої вчинки такими вигадливими уявленнями. Він негідник, ну то й що? Адже тепер, саме цієї миті, він найбільша сила в цьому краї. То була тяжка, двадцятирічна робота. Проте кожна година його молодості, витрачена в «Епіку» задля нагромадження сили, виявилась вартою докладених зусиль.

Екзекутор підняв меча до місяця й заревів, повнячись насолоди бути живим.

Було б, мабуть, непогано, якби він був єдиною особою, здатною скористатись Екзекутором. Щоб правити світом, був потрібний комітет; зрештою, для команди слід мати принаймні п’ятеро гравців. Крім того, до влади існували достатні вимоги, щоб був сенс розширити склад комітету до дев’яти чоловік. А що, якби він був єдиним, хто має доступ до Екзекутора? Як тоді решта комітетників кланятиметься й запобігатиме його ласки! Таж вони вже старі. А є молоді гравці, що чекають свого шансу, люди, яких він плекає, зокрема сини й доньки теперішніх лідерів. Він чекав двадцять років, щоб потрапити до комітету, але йому вже не знадобиться стільки часу, щоб командувати ним.

Рагнок побачив путівець, повернув і поїхав по ньому. Цей путівець мав довести його до давнього брукованого шляху, що тягнувся прямісінько до Ньюгейвена. Він уже подолав половину відстані до шляху, як помітив рух на путівці. Якийсь сміливий гравець подорожував у цій дикій місцевості, і то такої пізньої години. Постать була обернена спиною до Екзекутора й бігла, вочевидь стараючись досягти відносної безпеки брукованого шляху, перше ніж споночіє. Рагнок мовчки витяг із піхов Міцнющого Місячного Меча. Тримаючи лівою рукою повід, а праву з мечем піднявши високо вгору, вершник смерті напав на подорожнього. Глузливий погляд через плече засвідчив, що тією ураженою постаттю був ельф. Потім Рагнок пустив коня чвалом, регочучи, що так рівнесенько відтяв голову. А десь на планеті якийсь селянин або студент від’єднувався від гри, можливо, заплаканий і приголомшений, не маючи жодного уявлення про те, чому зненацька урвалося життя його персонажа.

Коли засвітилися вогні сторожових постів Ньюгейвена, Рагнок уже заспокоївся. Низка трупів, що він лишив за собою на бруківці, рідшала. Зрештою, ближче до міста ймовірність, що якась чутка про його вбивства дійде до комітету, зростала, а йому були б нестерпні їхні докори та повчання. Існувала навіть імовірність, що вони можуть проголосувати й заборонити йому використовувати Екзекутора. Звичайно, аргумент, що не треба вбивати гравців, якщо не проголосовано за це, цілком логічний і неспростовний, тож тут не було б сенсу сперечатися. Але недозволена втіха бути гравцем-убивцею — це те, чого не можна зрозуміти, спираючись на логіку. Не пояснила б логіка й характеру його вбивств. Цікаво, його увагу привертали аж ніяк не гравці, що видавалися сильними, — адже якщо й існувало якесь виправдання смерті гравців, то тільки ліквідація можливих загроз для команди Центрального Комітету. Ні, його вабили жалюгідні гравці, що мали тільки один різновид зброї і якусь частину обладунку. В них було щось чарівливо наївне й ніжне, вони витрачали своє дозвілля на вбивство кобольдів і орків-людожерів за ламані шеляги, довго й ретельно збирали гроші. Отож він і косив їх, нагло кладучи край їхнім намаганням видертись угору драбиною «Епіку».

Опинившись у Ньюгейвені, Рагнок повільно їхав вузькими брукованим вулицями, намагаючись триматись у тіні. Хоча його вважали б за НІПа і більшість гравців просто нехтувала б його, завжди була невелика ймовірність, що хтось підійде й заговорить, сподіваючись знайти якийсь ключ до свого дурнуватого пошуку. Після нудної та обережної поїздки тихими вуличками він добувся до собору і припнув коня.

— Почекай, мій хоробрий, — прошепотів Рагнок коню й увійшов до величезної будівлі.

У соборі правили месу. На стінах горіли лампадки, привертаючи увагу до величезного простору під високою склепінчастою стелею. У глибоких нішах стояли статуї святої мучениці та її вірних апостолів; ченці в каптурах співали псалмів, а репрезентативна вибірка ньюгейвенського суспільства сиділа на лавах, слухаючи вечірню проповідь єпископа.

Тут можна тільки висловити захват із приводу вигадливості «Епіку». Дарма що в цій великій споруді, напевне, не було жодного іншого гравця, НІПи жили своїм власним життям. Якщо йти шляхом пошуку, що вимагав зустрічі з тим або тим ньюгейвенським можновладцем, найкраще було почекати в соборі і спробувати заговорити з ним після відправи. І все-таки собор був підходящим місцем тільки для таких людей, як Свейн Рудобородий. Сягнистим кроком Рагнок пішов уздовж нефа, що вів до основи соборної дзвіниці. Знехтувавши спробу якогось НІПа-ченця заговорити з ним, увійшов до дзвіниці, зачинив двері за собою і став підніматися сходами.

Навіть Екзекутор не мав безмежних ресурсів витривалості й на сороковому прогоні сходів почав ступати набагато повільніше. На сотому прогоні він уже насилу переставляв ноги. Але той прогін був останній. Перед Рагноком раптом відкрилося небо.

Він був на вершині дзвіниці й дивився вниз на місто Ньюгейвен.

Сяйво зірок угорі доповнювали вогники смолоскипів унизу. Рагнок міг би, напевне, поплисти темним озером, води якого перетворювали срібні небесні полиски в жовтаві земні вогні. Ньюгейвен був добре впорядкованим містом, і головні вулиці з однаковими інтервалами були освітлені смолоскипами, які всюди навколо Рагнока утворювали цятки вогнів, тягнучись на довгі кілометри. Великий амфітеатр був геть темний і безлюдний, звивисті лінії світла уникали величезного чорного кола.

Зітхнувши, Рагнок приготувався від’єднатися. Коли у світі «Епіку» розвидниться, він повернеться й почне свій пошук.

Розділ 9

Гарячка і переживання

лідий, похмурий світанок розмалював Ерікову кімнату сірими барвами. Він прокинувся рано і якийсь час, ще дрімаючи, дивувався, чого йому треба вставати так рано. Може, Великий Ерік запросив його піти куди-небудь? Ні, це було марення. Потім Ерік згадав і побіг до ванної, його нудило і він виблював. У роті лишився присмак зелених яблук.

— Мамо! — прихилився Ерік до одвірка в кімнаті батька-матері. Вони обоє ще спали в ліжку, видніли їхні умиротворені обличчя. — Мамо! — голосніше повторив Ерік.

Фрея підвела голову, розплетені каштанові коси розсипались їй по обличчю: