Соляріс: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чому?

— Я не встиг,— відповів Снаут після короткої паузи.— Він помер раніше, ніж я його поклав.

— Він стояв у шафі? Між комбінезонами?

— Так.

Снаут підійшов до невеличкого столика в кутку, взяв з нього аркуш паперу й поклав переді мною.

— Я накидав попередній акт,— сказав він.— Це навіть добре, що ти оглянув його кімнату. Причина смерті — ін’єкція смертельної дози перносталу. Тут написано…

Я перебіг очима короткий текст.

— Самогубство…— тихо мовив я.— А причина?

— Нервовий розлад… депресія… чи як це ще називається. Ти розумієшся на цьому краще, ніж я.

— Я розуміюся тільки на тому, що бачу сам,— заперечив я, звівши на Снаута очі, бо він стояв наді мною.

— Що ти хочеш цим сказати? — спокійно запитав він.

— Гібарян увів собі перностал і сховався в шафу. Так? Якщо так, то це не депресія і не нервовий розлад, а гострий психоз. Паранойя… Йому, мабуть, здавалося, що він щось бачить…— провадив я дедалі повільніше, не спускаючи зі Снаута пильного погляду.

Він підійшов до пульта передавача й знову почав клацати перемикачами.

— Тут стоїть тільки твій підпис,— заговорив я після короткої мовчанки,— А Сарторіус?

— Він у лабораторії. Я тобі вже казав. Не виходить звідти й на хвилину. Я гадаю…

— Що?

— Що він замкнувся.

— Замкнувся? Ах, замкнувся. Он як! Може, ще й забарикадувався?

— Цілком можливо, що й забарикадувався,

— Снаут… — почав я, — на станції хтось є.

— Ти бачив?!

Він дивився на мене, ледь нахилившись.

— Ти мене остерігав. Від кого? Це галюцинація?

— Що ти бачив?

— Це людина, так?

Снаут мовчав, відвернувшись до стіни, мовби не хотів, щоб я бачив його обличчя, й тарабанив пальцями по металевій перегородці. Я глянув на його руки. На них уже не було слідів крові. І тут у мене сяйнув здогад.

— Це особа реальна,— сказав я тихо, майже пошепки, ніби відкриваючи йому таємницю, яку хтось міг підслухати.— Так? До неї можна доторкнутись. Її можна поранити… Останній раз ти бачив її сьогодні.

— Звідки ти знаєш?!

Снаут не обертався. Стояв, притиснувшись грудьми до стіни. Здавалося, мої слова прибили його до неї.

— Перед тим, як я прилетів… Незадовго до того?..