Катиних крокiв вiн не пам'ятає. Тодi взимку вона ходила в бiлих пояркових валяночках. А в кiмнатi, боячись розбудити Андрiя, теж взувала щось м'яке й нечутне, здається, повстянi пантофлi.
Яка це була мука — не мати змоги згадати крокiв твоєї коханої!
А той стукiт жiночих закаблукiв, який роз'ятрив серця всiм полоненим, раптом замовк. На перонi бiля єфрейтора Зепа стояла невисока дiвчина, в сiрому пальтечку, в темних вузеньких штанях, в картатому платочку, недбало накинутому на пишну бiляву зачiску, її обличчя тьмяно бiлiло в примарному свiтлi синього лiхтаря i лише на мiсцi очей плавали великi круглi озера темних тiней. Мить дiвчина дивилася на невiдомих їй, дивних людей, тодi повернула нiжне кружало свого обличчя до високого Зепа, i мiж ними вiдбулася така розмова:
ВОНА. Це, мабуть, тi руськi офiцери, що живуть у барацi?
ВIН. Ви вгадали, фройляйн.
ВОНА. Вони такi нещаснi.
ВIН, Вони комунiсти.
ВОНА. Але ж їм холодно! Чому ви не заведете їх до вокзалу?
ВIН. Вони звикли до холоду. Руськi не бояться холоду.
ВОНА. А якi вони худi! Боже, якi вони худi! Вони ж, мабуть, голоднi!
ВIН. Ха! Вони звикли до голоду.
ВОНА. А чому вони такi бруднi й обiрванi?
ВIН. Вони звикли до бруду.
ВОНА. Це неправда.
ВIН. Фройляйн!
ВОНА. Так, ви говорите неправду!
ВIН. Можете спитати у моїх товаришiв.
ВОНА. Я спитаю у них, у руських.
ВIН. З ними розмовляти заборонено.
ВОНА. Тодi я подивлюся на них. Я все побачу й без слiв.
ВIН. Стояти бiля них теж не можна.
ВОНА. Але ж чому?
ВIН. Такий наказ.
ВОНА. Для мене наказу не може бути. Я не солдат.
ВIЙ. В Нiмеччинi всi солдати.
ВОНА. Це неправда.
ВIН. Фройляйн!
ВОНА. Не кричiть — я вас не боюсь. I вони… теж не бояться.
Дiвчина пройшла повз полонених, пильно приглядаючись до кожного, i зникла за рогом станцiйного будинку, як лiсова мавка. Андрiй не пропустив жодного слова з її розмови з Зепом.
— Про що вони торохтiли? — штовхнув його пiд бiк Антропов.