— З України.
— А я з Ленiнграда. Все одно земляки. Закурити є?
— Некурящий.
— Тодi ти бог!
— Це ж чому саме бог?
— А «бички»? Знайдеш на вулицi «бички» — з хлопцями на хлiб помiняєшся. У нас за п'ять «бичкiв» од сигарет дають пiвпайки хлiба, а за два сигарних цiлу пайку.
— Я «бичкiв» не збираю.
— Еге. Та ти гордий!
— А коли й гордий — то що?
— Та нiчого. Менi гордi хлопцi подобаються. Давай знайомитись. Антропов. Старший лейтенант. Звуть Сашком. Ти теж мене так зви. Домовились?
— Домовились, — сказав Андрiй i назвав своє iм'я.
— Житимеш у нашiй кiмнатi, — казав Антропов, — у нас одне мiсце вiльне. Пилипа Смоленського на минулому тижнi застрелили — тепер мiсце є.
— Застрелили? — перепитав Андрiй, намагаючись вдавати з себе спокiйного.
— Атож, — кивнув Антропов. — Пилип був гарячий хлопець, ну й шпортнув тут одного єфрейтора вилами. Падло був єфрейтор страшнеНу, в єфрейтора кишки надвiр, а Пилипа — бах! бах! — i нема.
— I вас тут часто?
— Стрiляють? Та нi. Бiльше роботою жмуть. У нас же штрафна команда, знаєш.
— Б'ють?
— Для профiлактики. Чистять зуби, ребра i взагалi всi суглоби. Дуже веселе життя. У нас тут нiхто довго й не затримується. Або ж умирають, або ж у концтабiр. А то, як Пилип…
— А ти давно тут? — поцiкавився Андрiй.
— Та я вже з пiвроку. На менi не покатаються. Я кранк. Знаєш, що таке кранк?
— Хворий?
— Хворий — це по-нашому. А кранк — це коли в тебе нiчого не болить, а на роботу погнати не можуть. Ось дивись.
Сашко закотив лiву холошу штанiв, i Андрiй побачив у нього на нозi, трохи нижче колiна, велику, в долоню завбiльшки, виразку. Виразка була червона, страшна, i можна було подумати, що з ноги в тому мiсцi здерли шкiру,
— Що це в тебе? — злякано одступав назад Коваленко.
— Метикувать треба! — усмiхнувся Аптропов. — Хочеш, через тиждень у тебе те саме буде? Трiшки ножичком — чик, чик, тодi компресик з хлорованого вапна й лiзолу. Га? Через мiсяць заживає, тебе женуть на роботу, ти трудишся кiлька днiв, як воляка в плузi, i знову з ноги пре м'ясо. Нiжна натура, важка робота протипоказана — i так далi.
— А не нудно лежати тут одному? — поцiкавився Андрiй.
— Менi нудьгувати нiколи, я, брат, хлiб заробляю, — похвалився Сашко, порпаючись пiд подушкою. — Бачив оце?
Вiн показав кiлька невеличких хрестикiв, акуратно випиляних з бiлої кiстки, до блиску одшлiфованих, з якимсь немудрим рiзьбленням на них.
— З пiдручних матерiалiв, — гордо пояснив Антропов. — Кiстки з нашого котла, випилювання й шлiфовка — мої руки. Результат пiвбуханки хлiба за хрестик. От тобi й сальдо-бульдо.
— Виходить, мiсiонером став? — осудливо сказав Андрiй. — Забезпечуєш тубiльцiв символами християнської вiри?