Дума про невмирущого: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути свої теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн їх має пробути в Саратовi,

— Знаєте що, — рiшуче сказала вона. — Ходiмте до

мене додому!

— До вас? — здивувався Андрiй.

— А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм немає. Вона померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.

— Це ж якось незручно, — завагався Коваленко.

— Але ж вам нiкуди подiтися!

- Є вокзал.

— А на вокзалi агiтпункт…

— Ну хоча б, — кволо боронився Андрiй.

— Так от, нiяких агiтпунктiв! Iдiть за мною — i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища — тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням.

— Коли так, то я здаюсь, — жартома пiдняв руки догори Андрiй, — Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого їсти вдома? Треба б зайти в магазин?

— Ви просто наївний, — засмiялася Катя. — Якi тепер магазини?

— Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.

Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.

Андрiй попросив десять бляшанок.

— Що ви робите? — шепнула йому Катя. — Навiщо стiльки?

— А я їх нiколи ще не пробував, — сказав Андрiй. — Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.

— А коли не сподобаються?

— Солдату має все подобатися.

Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.

Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто.

— Це батькова кiмната, — сказала вона. — Я все лишила так, як було при ньому.

— А хiба з батьком?.. — почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:

— Од нього вже два мiсяцi немає листiв.

— Два мiсяцi ще не страшно, — спробував заспокоїти її Андрiй, але вона зупинила його:

— Не треба про це.

— Книжок у вас багато, — з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi боляче.

— Батько був кандидат наук, — сумно сказала вона. — Викладав в унiверситетi.

— Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi, — зiтхнув Андрiй. — Хотiв вивчити мови.