Готується вбивство: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

- Я теж такої думки, - рiшуче пiдтримала Лiда дружину Василя. - З таким не жартують, Василику, - звернулася вона до дiвера. - У тебе ворогiв вистачає. - Вона нiжно i сумно поглянула на нього, немов уже й справдi ховала. - Бережися, Василю... Подумай тiльки хоч би про того Ковтуна, "iталiянця", та його Грицька. Вiд них можна хтозна-що чекати. А Бондар, у якого матiр засудили за самогон, теж не без твоєї допомоги? А Борсуки! Ти у них двiчi забирав незареєстрованi рушницi, а вони третю десь роздобудуть... А крадiжки у полi?.. I переїхав би таки в iнше село... Як кажуть, далi очi далi серце... А то й справдi заб'ють! - Вона раптом засмiялася, зовсiм недоречно, чим вкрай здивувала Коваля. - Кличуть тебе у "Заповiт Iллiча", хату обiцяють поставити, чого iще треба?! - Голос жiнки знову став жалiсним, Лiда нiби благала дiвера не важити життям. Дмитру Iвановичу подумалося, як гарно, кали близькi люди люблять одне одного i так непокояться...

- Нашiй хатi уже пробували уночi червоного пiвня пiдпустити, пояснила Лiда Ковалю. - Рiг i досi обгорiлий, немає коли побiлити. Тiльки щасливий випадок урятував, а то й хата згорiла б, i ми з нею... Ти, Василику, хочеш дочекатися, поки вдруге пiдпалять? - знову з докором у голосi звернулася жiнка до дiвера.

- Я нiкого не боюся! - спалахнув Василь Кирилович. - I вам не раджу! Дурницi це все! I нової хати у "Заповiтi..." не хочу, менi й половини нашої вистачає. А палiя теж знайду!.. Ранiше чи пiзнiше.

Оля при цих словах чоловiка тiльки зiтхнула. Вона звикла пiдкорятися його волi, i рiшуча вiдсiч не залишала надiї на мирне залагодження бiди, що раптом впала на їхню сiм'ю. Лiда теж немов зiв'яла при такiй вiдповiдi.

"От iще одна проблема, - подумалося Дмитровi Iвановичу, батькiвська хата. Не земля, не груша на межi - а хата. У двадцятому столiттi, коли населення повсюдно у свiтi збiльшилося нечуваними темпами, дах над головою став чiльною проблемою... Й справдi, братам тiснувато на своїх половинах колись просторої батькiвської хати. Коваль уже знав, що на долю кожного з них припадає по двi кiмнати з ванькирчиком. Поки дiти були маленькi, обидвi сiм'ї, певно, це якось влаштовувало, але час iде, дiти ростуть... Втiм, - мiркував далi полковник, - навряд ця обставина має якесь вiдношення до погрозливої записки".

- Все ж добре, Дмитре Iвановичу, що ви приїхали, - задумливо промовила Лiда. - Це таки не жарт... Може, ви й врятуєте цього упертюха. - Вона майже нiчого не їла i, як i Оля, раз у раз допитливо поглядала на Коваля. Та й не дивно. Кого б не зацiкавила особа вiдомого на всю країну сищика, а ще й земляка. - I ви так гадаєте, як говорить Оля, коли приїхали... Але, правду сказати, - раптом пожвавiшала жiнка i чомусь усмiхнулася, - не уявляю собi, як можна знайти винуватця?

- Не дуже складно, - посмiхнувся у вiдповiдь Коваль. - Усе звичайно встановлюється або за почерком пiдозрюваного, або по вiдбитках пальцiв. Та й iншi є можливостi: за iдентичнiстю паперу, чорнила, клею i тому подiбне. Iснують рiзнi кримiналiстичнi експертизи, за допомогою яких можна розкрити будь-яку таємницю.

- А-а, - протягла Лiда, - виходить, у вас цiла наука пiд рукою... Чула, що ви й справдi дуже таємничi справи розплутували. Звичайно, наука плюс ваш хист, - пiдлестилася жiнка. - А тут у нас ще й доказ є - записка... До речi, де вона зараз? У кого? - Лiда обвела усiх очима. - Дайте хоч поглянути, якщо можна, - це вже вона зверталася до Коваля, - бо говоримо, говоримо, а я її ще й не бачила.

Полковник витяг з кишенi бiлої лiтньої куртки бумажник, розкрив його i простяг Лiдi зошитковий аркушик.

Та узяла його у руки обережно, мов боялася забруднитися або того, що вiн вистрелить.

- Та тут не писано, а друкованi лiтери наклеєно! - вигукнула вона. - За почерком не докопатися!

- Не складе труднощiв для розшуку, - заспокоїв її Коваль. - Я ж уже поясняв.

Петра Пiдпригорщука папiрець зовсiм не цiкавив. Говорив вiн за столом мало, нiби повнiстю виговорився у Києвi, запрошуючи Коваля, кинув лише кiлька фраз, пiсля кожної притискаючи губи, вiд чого обабiч рота з'являлися такi собi ображенi кутики. Якби Петро Кирилович не добивався так приїзду полковника, той мiг запiдозрити, що молодший Пiдпригорщук чимось незадоволений.

- Я вже бачив! - буркнув Лiдi, яка передавала йому бридкий папiрець, ще раз iз жалем поглянув на пляшку горiлки, що вже вiдпотiла, i, зiтхнувши, почав знову копирсатися виделкою у тарiлцi.

- Хотiлося, щоб кожен з вас докладнiше розповiв про своїх односельчан, - попросив Коваль. - Що за люди, якi взаємини з вашими сiм'ями, особливо з Василем Кириловичем, - кивнув на старшого Пiдпригорщука. - От ви, Лiдiє Антонiвно, якогось iталiйця згадуєте. А що то за один? I кого iще маєте пiдстави пiдозрювати?.. Та й самi ви, Василю Кириловичу, не повиннi вiдмахуватися, якщо хочемо з'ясувати... На кого, наприклад, найбiльше думаєте?

Пiдпригорщук знизав плечима:

- А бог його знає! Ой Олю, Олю, - похитав головою до дружини, - сколотила ти бучу.

- Тобi завжди усе байдуже, - розсердилася жiнка. - А про дiтей ти подумав?!

Лiда ще трохи повертiла у руках зошитковий аркуш i, бачачи, що Петро зовсiм не цiкавиться, а Оля вiдмахується вiд нього, як вiд гадюки, з острахом оглянулася, потiм - на Василя, наче хтось уже готувався стрiляти в нього, раптом зойкнула, кинула погрозливу записку на стiл, пiдхопилася i, схлипнувши, побiгла до хати.

Усi подивилися услiд.

- Що з нею? - спитав Коваль.

- Нерви, - буркнув Петро, - не в порядку... Не звертайте уваги, у неї так буває: то смiється, то плаче. Вибачайте, я зараз...

Вiн, не поспiшаючи, пiдвiвся i пiшов за дружиною. За столом запала тиша.

- Це вона так, бiдолашна, за Василя переживає, - вкинула Оля.

- Та хiба ми її не лiкували? З райлiкарнi не вилазила, - скрушно сказав старший Пiдпригорщук. - Петро збирається в Полтаву. Будемо добиватися до професора. Є у Полтавi такий. Знаменитий невропатолог. Теж, до речi, земляк. Тiльки до нього непросто втрапити. У райлiкарнi обiцяли дати направлення. Та все якось руки у нас з Петром не доходять, жнива, роботи по зав'язку, скоро i на зяб орати, ось справимо обжинки... тодi вже...

- Вiн, Третяк здасться, теж з моїм батьком вчився в однiй школi i з вами, Дмитре Iвановичу? - сказала Оля.

- Який це Третяк?

- Андрiй Семенович, тепер професор...

- Якщо це той самий Андрiй, то ми з ним домовимось, - пообiцяв Коваль.

Незабаром повернувся з дружиною Петро Пiдпригорщук. У Лiдiї були червонi, заплаканi очi, але вона, здавалося, повнiстю заспокоїлася i навiть пробувала всмiхатися.