Рівне/Ровно (стіна): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ліфт зі скреготом роззявив свої двері й усі троє увійшли до запльованої, а колись лакованої кабіни, де на плити ДВП місцями були грубо набиті несиметричні квадрати фанери. Доки кабіна повзла донизу, Шлойма намагався зосередитись: що далі? Вочевидь, повернутися до матері вже не вдасться. Тоді — що? Відбути це «відкрите засідання» Спілки письменників і від'їздити. Так, треба повертатися. Оце попав, так попав. Але чого б їм тебе затримувати? Та чи мало, з якої причини? Наприклад… Прикладів можна напридумувати просто зараз необхідну кількість.

Ліфт востаннє смикнувся і зупинився. Двері розлізлися й Шлойму підштовхнули назовні, у під'їзд. Знадвору, перед самими сходами, підігнана впритул до дверей, вже стояла «Волга» світло-сірого кольору з відкритими обома задніми дверцятами.

«За машину свою не беспокойтеся. Вам її возвратять.» — оптимістично заспокоїв Шлойму Микола Іванович. — «Сідайте.» — Він першим поліз на заднє сидіння. Другий квадратноплечий, Самчук, сів останнім, рвучко причинив дверцята наглухо. Кілька разів смикнувшись і пчихнувши, «Волга» рушила.

Горобини по обидва боки вулиці вже багряніли пурпуровими кетягами. Хмарне зранку небо, як це й буває в середині вересня, ближче до полудня роз'яснилося. Рідко траплялись перехожі, автомобілів не було взагалі. Праворуч промайнув кіоск з рекламою сигарет «Верховина» без фільтра.

«А пока доїдем,» — повернув до нього усмішкою обличчя Микола Іванович, — «можна у вас іще одну сигарету хорошу? І ще ето…» — він ніяково затнувся, — «ви случайно там журналів разних не привезли? Ну, з дєвчонками голими… «Плейбой», чи як вони там називаються. Я би купив, єслі б недорого.»

«Ні, не привіз.» — Шлойма простягнув йому вже напівпорожню пачку.

«Ну, я просто так поінтересувався.»

«Волга» вже минала палац культури текстильників зі скульптурою «Ткаля» перед фасадом. Шлойма озирнувся. Велетенська жіноча постать сиділа на постаменті, неприродно викрунувшись, відставивши убік стулені разом ноги. «Вона усе така сама страшненька.» — подумалось. Ніби зустрів давно знайому, живу людину після довгої розлуки. А вона така ж сама.

На перехресті з Млинівською авто пригальмувало, об'їжджаючи прикриту жовтогарячим брезентом виямину, котра зяяла посеред бруківки.

«Блін, да коли вже вони ці ями позасипають! Довбають по всьому городу, он і прямо на дорозі вже!..» — сірники в Миколи Івановича не загорялися, димілися й гасли, і він пхав їх під денце коробки. Шлойма нахилився вперед і клацнув йому перед носом своїм «зіппо».

«Ето я понімаю, западна техніка» — випустив дим від першої затяжки Микола Іванович, але зиркнувши поза Шлойму, на Самчука, поспішно докинув — «Хотя і у нас не хужі випускають, на радіозаводі. Тіко їх на експорт гонять, у Білорусію…»

«Ти би помовчав про радіозавод перед іностранцем. Це ж секретний об'єкт стратегічєскій.» — зронив крізь зуби Самчук. Микола Іванович хотів щось відповісти, але тільки частіше задихав тютюновим димом.

«Волга» на мінімальній швидкості котилась останнім відтинком вулиці Міцкевича перед стіною. З довгого крутого спуску стіна унизу, її закрут від готелю «Мир» до сірого бетонного паралелепіпеда обкому КПУ видавався у крайньому разі добротним бетонним парканом навколо будівництва, але аж ніяк не фрагментом міждержавного (українсько-українського) кордону.

Сповзши до самого підніжжя спуску, авто покотило праворуч, до споруди обкому, й зупинилося біля кубічної, дещо світлішої на колір, але теж бетонної прибудови, що її Шлойма іще з часів єдиного міста пам'ятав, як будинок політосвіти. Пізніше, вже після 91-го року приміщення зайняв педагогічний інститут, але тепер…

«Дім ідейної роботи Ровенського обласного комітету Комуністичної партії СРУ» — прочитав він написа на великій чорно-дзеркальній таблиці праворуч від вхідних дверей. Стовпчик менших таблиць такого ж самого кольору і стилістики прикрашав стіну будови ліворуч від дверей.

Самчук відчинив дверцята авта й визирнув назовні. «Приїхали.» — неголосно вимовив він.

* * *

Шлойма, вийшовши з авта услід за неговірким Самчуком, розім'яв закоцюрблі ноги. Його супутники про щось перемовлялись з водієм. Погляд письменника Ецірвана впав на «свердловину» — короткий відрізок труби, що стирчав посеред бруківки, заліплений зверху яскравою оранжевою пломбою. «І тут вони є…» — майнула думка. Такими свердловинами було всіяне всеньке Західне Рівне. Кілька років тому геологорозвідувальні знімки земної кулі з супутника остаточно засвідчили, що найбільше у світі родовище урану залягає строго під розділеним українським містом. Звідтоді під одностайний лемент зелених усього світу в Рівне (у Західне Рівне) й потекли інвестиції, які значною мірою й зумовлювали теперішній розквіт міста. «Розквіт ціною загибелі» — такими заголовками коментувала чергове економічне диво радикальна ліва преса. Що ж до газет у східній частині, то вони про таку гарячу тему неначе води в рот понабирали.

Шлойма відвів погляд від свердловини й подивився понад Стіною, яка пролягала ліворуч. Звідси, з боку східного вона справляла значно серйозніше враження. Не було на її сірій площині зухвалих ґрафіті анархістів і тінейджерів-реперів, натомість колючий дріт, який ішов її гребенем, нахилений сюди, досередини, на східний бік, виглядав переконливо і загрозливо. Під Стіною й побіля неї не було помітно жодної живої душі, та зиркнувши праворуч-ліворуч, Шлойма зауважив у затінку Стіни виструнчені постаті у плащах кольору хакі, метрів за сто одна від одної.

За скляними дверима «Дому ідейної роботи» на них вже хтось чекав. Коли Самчук відчинив перед ним двері з полірованими клямками, Шлойма зауважив у просторому холі цілий гурт людей, здебільшого чоловіків у піджаках, світлих сорочках і краватках. За їхніми спинами у два ряди стояли столи-не столи, а звичайні шкільні парти зі стільцями по два за кожною. На партах лежали розгорнуті загальні зошити й кулькові ручки, дешевенькі, одноразові, деякі перев'язані нитками, чи обклеєні ізоляційною стрічкою, а ще деякі — погризені з тупого кінця в пристрастному шалі творчого натхнення.

Тим часом від гурту чоловіків у піджаках і краватках відділився й виступив наперед невисокий лисуватий дядечко з виразним черевцем і простим сільським обличчям. Озирнувшись на свій колектив, він коротким поглядом встановив тишу і непорушність у лавах, після чого, кашлянувши, проголосив:

«Сьогодні у нас зустріч з нашим…як би сказати… колегою… західно-ровенським автором… літератором… письменником… Ецірваном Шлоймою Васильовичем… який… тимчасово проживає… і працює… у західному… окупованому… секторі нашого міста…»

Три крапки у його прямій мові були тверді і об'ємні. Було навіть чути, як вони, повисівши мить у повітрі, осипаються на підлогу, поцокуючи, немов відстріляні гільзи.

«Ми зараз… по черзі…. познайомимося з нашим… гостем… з нашим західноровенським колегою… і потім… ми продовжимо роботу… нашу працю… над якою ми з вами… працюємо… вже тривалий час. Крім того… у нас сьогодні… є й інші гості… інший гість…» По цих словах дядечко з черевцем зробив три кроки назустріч Шлоймі й тицьнув йому свою правицю. — «Трохим Зубчук, відповідальний секретар і голова Ровенського відділення спілки письменників».

Шлойма потис простягнуту йому долоню. Він знав Зубчука іще з часів єдиного міста, але не був знайомий особисто, ніколи не був йому відрекомендований, тож подумав, що той просто не пам'ятає його. Та вже наступний письменник, який услід за Зубчуком простяг йому руку й відрекомендувався «Петро Тимчук», був у тому, попередньому житті коли не близьким товаришем, то принаймні добрим знайомцем. Років десять тому Тимчук вів відділ культури в обласній молодіжці, писав доволі дотепні фейлетони і в київському видавництві «Молодь» готувалася до друку збірка його гуморесок. Чи побачила вона світ, Шлойма не пам'ятав.

«Та ми ж, начебто, знайомі, Петре…» — про всяк випадок неголосно й конфіденційно промовив Шлойма до гумориста.

«Ми не можемо бути з вами знайомі, бо наше відділення СП СРУ веде своє нове літочислення тільки після недавньої перереєстрації членів!» — відбарабанив у відповідь Тимчук, не кліпнувши жодним з двох очей, а лише спрямувавши погляда кудись у Шлойми над головою.

«Ну ні, то й ні. Можливо, обізнався.» — так само голосно, в унісон гумористові підхопив і Шлойма. Видно, зараз ліпше і справді першому не признаватись. Хто зна, що у них за правила тут такі.

Наступні письменники, які підійшли знайомитись, виявилися братами, або однофамільцями. Коли перший з них назвав своє прізвище, Шлоймі здалося, що він не дочув. Та коли один за одним всі троє по черзі назвалися «Гімнюк Василь, Гімнюк Андрій, Гімнюк Микола», Шлойма, затримавши у своїй долоні міцну, короткопалу руку останнього з них, Миколи, все ж таки зважився перепитати: «Може — Гуменюк? Вибачте…»

«У рамках боротьби за повернення до першоджерел та прадавніх витоків нашому прізвищу повернено його первісне значення, вимову і написання.» — відрапортував просто Шлоймі у обличчя Гімнюк Віктор. — «Наше прізвище «Гімнюк» є одним з найпоширеніших у волинсько-поліському регіоні. Хіба тільки Поліщуки можуть зрівнятися з нами своєю кількістю. Або ми — з ними.»