Рівне/Ровно (стіна): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Шлойма потягнув на себе двері й увійшов у напівтемний зашторений простір палати. Приміщення було вузьким і довгим. Якась квітка — чи й не фікус — похилилась у горщику на застеленій газетою табуретці біля стіни, виділяючи кисень згідно свого рослинного призначення. А далі, біля вікна, в глибині палати, на високому ортопедичному ліжку лежала, виклавши руки поверх товстої пухової ковдри й підвівши йому назустріч розкошлану голову сама помираюча й вічно жива Українська Радянська Література. Повільними, обережними кроками, майже навпомацки у штучному сутінку палати Шлойма підійшов до узголів'я ліжка.

* * *

Це була величезна жінка, вагою, без сумніву, понад центнер. «Ніколи не думав, що вона така велика…» — майнуло у Шлойми в голові. — «Але ж і бачив я її кілька разів у житті, і тільки з відстані. Й років звідтоді минуло щонайменше тридцять.» Туша в ліжку правильною куполоподібною горою здіймалась під ковдрою, ногами до заштореного вікна. Ліжко тоненько й жалібно поскрипувало, коли вона ворушилася. Сиве жорстке волосся на голові Степаниди Добромолець ще зберігало сліди завивки, карі очі з-під сивуватих брів дивилися серйозно, тверезо й цілком осмислено.

Шлойма нерішуче спинився біля самого ліжка, шукачи очима, де б тут можна було присісти.

«Сідайте ось тут. Петро, дай стільця людині.» — промовила письменниця неголосно, але твердо й розбірливо. І тільки зараз Шлойма помітив, що в палаті є іще хтось. В ногах ліжка, скулившись і злившись зі шторами, сидів і неначе куняв невисокий, проте широкоплечий чоловічок з борідкою на вилицюватому обличчі психіатра-невропатолога. Почувши звернені до нього слова старої письменниці, чоловік метушливо підхопився й вийнявши з-під ліжка біле судно, в якому щось плюскотіло, перехопив його шийкою вперед і прожогом вилетів за двері палати.

«Ось, тепер ми самі.» — Степанида Добромолець, стиха крекнувши, повернулась на лівий бік, обличчям до Шлойми, від чого ліжко протяжно верескнуло. — «Тепер можемо спокійно поговорити. Як ви доїхали? Яка там у вас погода?»

«Дякую, нормально.» — Фраза вискочила зі Шлойми без жодного осмислення, як стандартна відповідь на стандартне запитання. — «Погода… як зазвичай погода у вересні.»

«Ви їхали сюди автобусом, чи потягом?» — наступне запитання було вже менш стандартним, та не менш незрозумілим.

«Я приїхав автом. Автомобілем, Степанидо Порфирівно.» — Шлойма підійшов ще на крок ближче й не питаючи дозволу легенько опустився на краєчок ліжка в ногах у письменниці, саме на те місце, де нещодавно сидів чоловік, називаний Петром, який щось довго не ніс обіцяного стільця.

«Автомобілем… Ви маєте свій автомобіль? У вас там письменник може дозволити собі мати власний автомобіль…» — в голосі старої письменниці бринів чи то смуток, чи то погано прихована заздрість. Шлойма вирішив обережно прояснити все до кінця. Степанида Добромолець підтяглась за бильце ліжка і підбила сама собі подушку під головою, щоб краще бачити співрозмовника.

«Ні, це не моє авто. Колись я мав авто, але воно вже старе, не пройшло техогляду. А це я винайняв, узяв напрокат.»

«У вас там можна взяти авто напрокат? Як це цікаво…»

«Можна… як усяку іншу річ.» Розмова котилась якимсь незрозумілим, непередбачуваним руслом, але направляти її Шлоймі не хотілося.

«Ото ж бо й воно — як усяку річ! У вас там і людина стає річчю! І людину можна взяти напрокат! А особливо — жінку! Жінка у вас стає предметом торгу! Вона змушена продавати своє тіло, потоптувати власну гідність, жіночу честь!» — Степанида Добромолець вже не промовляла, а кричала ці фрази кудись вгору, у стелю, чи в зашторене вікно, так що Шлойма навіть подумав про можливу наявність якихось прослуховуючих пристроїв у палаті номер 22. Він не мав що відповісти на гнівні інвективи старої письменниці, та вони, начебто, й не дуже стосувались його особисто. Принаймні, якоїсь своєї вини за пригноблене становище жінок у світі він не почував.

Тим часом напад люті в Степаниди Порфирівни минувся так само раптово, як і накотився. Вона іще кілька разів гойднулась у ліжку і втихла, ніби коротка літня буря, на піку власної активності. Недовго помовчавши, стара письменниця продовжила сеанс запитань-відповідей:

«А скажіть мені, молодий чоловіче… Там, у вас, начебто, був колись, за часів моєї молодості… якийсь молодий, перспективний прозаїк. Прізвище його… прізвище на «а» закінчувалося. Причина… Плачина… Діброва… Мерега… Якесь таке прізвище. То я хотіла б у вас поцікавитись — він живий іще? Нічого з ним не трапилося? Що він пише тепер?»

«Нічого не зрозумів. Де це — «там у вас»? І коли були часи її молодості? Чому я мушу про це пам'ятати? Та й прізвище таке нічогісінько мені не каже — Кручина, Дрючина…» — Всі ці думки безпорадно пролетіли в голові у Шлойми, й він, аби хоч щось відповісти, пробурмотів після паузи: «Він… він працює. Пише, видається. Критика його хвалить.» Бо розчаровувати й нервувати стару письменницю не хотілося, згідно вказівок Самчука, який чекав за порогом. Та вона й сама, здається, вже забула своє попереднє запитання, бо на кілька хвилин знову зосереджено замовкла, потім довгим зусиллям-рухом дістала звідкись із-за спини прозору пластикову кисневу маску зі шлангом і піднісши її до обличчя, зробила кілька тяжких, хрипких, глибоких вдихів.

«Розумієте, я тут вже давно…» — Вона знову серйозно й осмислено подивилася Шлоймі в очі, відвівши маску від рота. — «І напевно, вже тут і залишуся. Так ось, я сьогодні подзвонила в обком, зв'язалася особисто з товаришем Манасенком, і він дав добро на цю нашу зустріч. Так-так, не дивуйтесь! Ви, напевно, чули, що Степанида Добромолець постійно перебуває в опалі, в опа… опозиції… Але й тут, у нас вміють прислухатись до думки письменника… інколи. Коли бувають змушені до цього. Й навіть роблять відповідні кроки назустріч. Якщо виявити характер, і на цьому наполягти.»

«Так, я це помітив.» — Шлойма подумав, що таки треба щось відповідати, і вліпив це своє речення, відверто недоречне. Степанида Добромолець на ці його слова покривилась, ніби від зубного болю. Роздратування знову зненацька охопило її.

«Так ось, слухайте мене й не перебивайте!» — Верескнувши цілком непритаманним собі високим тоном, стара письменниця зробила коротку й уїдливу паузу, в якій Шлойма внутрішньо зіщулився й від відчуття незручності аж підібгав пальці в черевиках. — «Я вас запросила сюди не просто так. Не теревені з вами правити. Зараз я вам передам одну річ. Це мій твір. Мій останній твір. Мій головний твір. Твір усього мого життя.» Степанида Добромолець знову крекнувши, повернулась у ліжку і з-за спини, з-під ковдри, із бездонних надрів свого неосяжного ложа витягла акуратну зелену папку з зав'язочками, зверху ще й перетягнуту резинкою. Білий картонний квадратик, наклеєний на папку, був у два рядки змережений друкованими від руки чорнильними літерами: «С.ДОБРОМОЛЕЦЬ. ПОЛІСЬКА САГА.» Потримавши в руках, похилитавши, неначе зваживши папку, Степанида Добромолець, ледь-ледь підвівшись у ліжку, простягла її Шлоймі:

«Ось. Вручаю вам цю працю. Ввіряю і довіряю вам!» — Голос її звучав досить-таки урочисто. — «Візьміть. Збережіть цей мій твір. Перевезіть його туди, у ваш світ…» — понизивши голос до шепотіння, стара письменниця раптом хрипко кашлянула й не без зусилля видушила з себе продовження своєї урочистої промови — «У вільний світ… У той, що ви його називаєте вільним!.. Можливо, там, у вас вдасться опублікувати… цей мій твір. Хочу, дуже хочу, щоб він дійшов до людей, для яких я його сотворила!»

Шлойма прийняв папку до рук — вона тягла не менше, як на півтора кіло, а то й на всі два. Неначе всередині був не папір, а якась значно важча речовина. Та відкривати папку просто при авторці було незручно. Хоча й цікавість вже точила його — що ж це за сагу сотворила Степанида Порфирівна? Чи не є цей твір продовженням трилогії «Шлях до волі»? Бо жодних інших творів, окрім трилогії, стара письменниця ніколи не писала й не видавала, що, як це не дивно, спрацьовувало їй на користь, бо дозволяло критикам порівнювати її з класиком російської прози Михайлом Шолоховим.

«Я закінчувала його вже тут, у лікарні…» — письменниця невідривно дивилась на папку в руках у Шлойми, — «Писала навіть не в шухляду, а сюди, в ліжко. Творила під себе…» — останні слова вона вимовила з гідністю й гордістю.

Шлойма мовчав, надалі боячись ляпнути якусь недоречність.

«Іще я хотіла б вам сказати…» — після свого попереднього пасажу Степанида Добромолець дещо знітилась, тон її мови став нерішучим, в голосі забриніли нотки чи то сумніву, чи прохання — «Якщо за видання цього твору буде заплачено… буде нараховано якийсь… якийсь гонорар…» Стара письменниця замовкла і втупилась вже дещо осклілим поглядом Шлоймі в перенісся. Він мовчав, не знаючи, що відповісти, не розуміючи, куди хилиться тема розмови.

Витримавши тривалу паузу, Степанида Добромолець незадоволено, але вже не так нерішуче (трепетний тон в голосі щез) продовжила свою думку:

«Тож, якщо вдасться отримати якийсь гонорар, — а я не сумніваюсь, що мій твір, коли його видати, безперечно користуватиметься популярністю й збере неабиякі тиражі, — я хотіла б, аби всю суму гонорару ви…» — вона зробила чіткий і виразний наголос на останньому займенникові — «після відрахування собі належних комісійних… ну, я гадаю, десять відсотків вас повинно цілком влаштувати?» — в голосі письменниці знову забринів прохальний сумнів, — «…бо вже більше пятнадцяти, ну нехай двадцяти відсотків я вам запропонувати аж ніяк не можу…» — Шлойма й далі зосереджено мовчав, потрохи збагнувши, до чого хилиться розмова й все-одно нічого не розуміючи в її суті й кінцевій меті. Ліжко знову скреготливо застогнало. Це Степанида Добромолець заворушилась-захиталась усім своїм великим тілом під ковдрою, вмощуючися зручніше. Шлоймине мовчання її також нервувало, але вона з усієї сили намагалась цього не показувати. Тож далі вона заговорила знову тихим, тверезим і врівноваженим голосом:

«Ну добре, якщо хочете, можете взяти собі половину… П'ятдесят відсотків я вам ніколи б не запропонувала, якби не перебувала в такому важкому, вкрай безвихідному становищі… Ви повинні розуміти, що це мій єдиний, це мій останній шанс на…»

«Зачекайте, Степанидо Порфирівно!..» — спробував було втрутитися Шлойма в її монолог. — «Я вас не зовсім… зовсім не… я вас погано розумію…»

«Ні!» — майже верескнула стара письменниця. — «Не перебивайте мене! Пятдесят відсотків — це все, гранична межа, верхня стеля того, що я можу вам запропонувати! Бо інакше це вже буде просто грабіжництво! Адже я старалась, працювала, писала, я, можна сказати, душу вклала у цей свій твір. Тож будьте ласкаві, за половину гонорару взятись і прилаштувати його в котресь із ваших видавництв! А решту, другу половину нарахованого гонорару ви мусите… Чуєте — мусите! Мусите перерахувати сюди, в ровенську міську ощадну касу номер… у центрі, на Ленінській, біля швейної фабрики… Не пригадую номера, зараз прийде Петро, він вам усе скаже… отож — перерахувати в касу на рахунок, його номер вам теж скаже Петро… на ім'я Добромольця… Петра Степанидовича.»