Зелена пастка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І раптом якась сила кинула мене стрімко вгору, в небо. Острах скував тіло. Це на старті я все-таки забув про поправку швидкості на вагу тіла. Мене піднесло занадто високо. Отямившись, я почав маніпулювати кільцями, різко знизився і перейшов на горизонтальний політ. Знову побачив ліворуч тьмяно-дзеркальну стрічку Вачуайо, а праворуч — вогні Пері.

Холодний повітряний потік омивав лице, плечі, заповзав під сорочку. Я зробив кілька різких рухів руками, щоб розігріти кров. Та ось щось важке, пружне, як боксерська рукавиця, ударило в шолом і ковзнуло до грудей. Мене перекинуло на спину, тіло втратило рівновагу, і я шугнув униз. Пояс наче ошалів. Дивовижний вихор закрутив мене, як тріску, і я вже падав униз головою. Рука панічно стискає щиток на грудях, метушливо смикає кільця, та вони не піддаються, щось зрушило їх і заклинило. Пальці натрапляють на якісь м'які стеблини, вони застрягли в щитку. Обережно висмикую їх і поновлюю попереднє положення кілець. Земля та зорі повертаються на своє місце. Танок у повітрі припиняється. Але я збочив з курсу. Вогнів Пері не видно зовсім. Тричі описую велике коло, аж тоді помічаю внизу смужку ріки.

Підношу до очей жменю з стеблинами — між пальцями стримить кілька пір'їн. Зі мною зіткнувся якийсь птах-невдаха. Нічна зустріч у повітрі коштувала птахові життя, а мені — не менше як п'яти хвилин марно згаяного часу. Переводжу ракетні касети на повну потужність.

Аеродром з'являється зненацька. Пронісся над ним і гальмую із запізненням — аж ген над міською околицею. З землі мені махають руками, щось гукають. Уявляю собі, яке враження справляє на жителів Пері людина, що летить над деревами. Ще раз описую коло. І знову необачність: приземляючись, не посвітив прожектором. Здіймаю водограй бризок і падаю в каламутне озерце після зливи. Гарячково бовтаюся, пнуся на сухе, замість того щоб одразу увімкнути касети і злетіти вгору. Опам'ятавшись, корком вихоплююсь із озерця і вже без поспіху, на малій висоті, лечу над аеродромом, шукаючи на землі силует вертольота. Та що це?

Із землі долинає гуркіт. Низкою яскравих плям засвітилися круглі віконця машини. Не встиг… Аугустіно випередив мене. Що ж робити? Гуркіт мотора посилюється. Вертоліт на мить повисає над землею і швидко шугає у височінь. Гаснуть бортові вогні, машина розчиняється в нічному мороці. На аеродромі темніє кинутий всюдихід. У кабіні нікого немає…

Знову навколо шолома свистить вітер. Змокрілий одяг, як холодний компрес, зуби невпинно цокотять. Збільшую швидкість. Десь попереду, в чорнильній порожнечі, гуде мотор. Ще кілька хвилин польоту, і на тлі чорного неба виступають обриси машини. Тримаюся на відстані, аби лишень не випустити вертоліт з поля зору. Вачуайо зосталася далеко позаду. Землі не видно, та я знаю, що підо мною вже стелиться німотна глушина сельви.

Намагаюсь заспокоїтися, підбадьорити себе. Адже ж ще не все втрачено. Ні, не все! Аугустіно не знає, що я в нього «на хвості». Нумо ж сміливіше! Тільки не боятися, не боятися… Треба виринути знизу, з-під машини, вхопитися за ручку дверцят і одночасно згасити власну швидкість.

Тугий струмінь завихрюється від лопатей гвинта, б'є в груди, кидає мене униз. Перший захід не вдався. Ще раз підлітаю до машини, і тепер уже не зменшую, навпаки — поволі збільшую швидкість. Відчуваю, як тіло долає опір повітряної хвилі, сила ракетних касет переборює її. Обшивка фюзеляжу слизька, холодна. Задерев'янілі пальці ковзають по металу. Я чіпляюся за ручку дверцят обома руками, смикаю, шарпаю. Ручка не піддається. Дверцята не відчиняються.

Може, пощастить з лівого боку? Зовсім оглухнувши од ревіння мотора, відштовхуюсь од вертольота, даю повітряному вихору збити мене униз і підлітаю до машини з протилежної сторони. Та марно! І тут дверцята як приварені. Аугустіно поруч, за тонкою стінкою фюзеляжу, та хіба розірвеш нігтями метал… Невже доведеться відступити, повернутися ні з чим до «замку»? Я зо зла розмахнувся ногою, щоб гепнути у дверцята, і, перекинувшись через голову, вхопився за тверду гуму колеса. Повертатися назад? Ні! Мусить же пілот десь посадити машину. Я не відстану від вертольота. Хай летить, приземляється, і я разом з ним теж приземлюся. Чи вистачить на політ ракетного заряду касет? Як тільки касети спорожніють — тоді все, смерть. Але я не дам їм спорожніти. У мене ж є можливість заощадити заряд. Якщо вмоститися отут, між колесами, та міцніш триматися за шасі…

Вітер продуває мене наскрізь, ніби тисячі голок пронизують тіло. Долоні обдерті до крові. Тупо ниє шия, бо сиджу скоцюрбившись, пригнувши голову. Шолом упирається в якісь гвинти, затиснуті гайками-«баранцями». Для чого ці гвинти? Ага, тут люк… Він задраєний зовні. А що, як відгвинтити «баранці»? Тільки б вистачило сили в задубілих негнучких пальцях…

Кришка люка падає, ледь не зачепивши обличчя, погойдується на завісах. З отвору дихнуло теплом. Не роздумуючи, єдиним поштовхом посилаю тіло у чотирикутний люк, виважуюся на руках. У салоні машини — присмерк, затишок. І з цього присмерку виринає раптом бліде перекошене обличчя, воно нависає наді мною, наближається. Я бачу нерухомі розширені очі Аугустіно і хапаю його за барки. Цуплю на себе, в отвір. Пілот чіпляється руками за край люка, я підсвідомо притискаю ліктем його пальці до поріжка отвору. Він гарчить від болю. Ми от-от удвох пірнемо в порожнечу. Саме цього я й хочу — витягти його з машини.

На весь салон — зляканий зойк. Єржі?! То її голос… Вона у вертольоті?..

Мимоволі розслабляються м'язи. На якусь мить. Удар в обличчя туманить свідомість. Голова смикається назад, натикається на щось тверде, мені здається, що тріснув шолом. Перед очима спалахують райдужні кола. Мене тягнуть за комір, опиратися немає сил. Останнє, що встигаю, — розстебнути ракетний пояс. Не можна, щоб він потрапив до рук цього негідника — це зовсім недавній винахід наших інженерів. Пояс сповзає униз, в отвір люка. Я вже нічого не бачу і не відчуваю.

…Ще й досі тягнеться ніч? Скільки ж часу я у вертольоті?

Спина Аугустіно. Єржі забилася в крісло. Пробую підвестися. Ноги припнуто ремінцями до ніжок крісла. Гуркіт мотора стишується. Чи то мені так здається? Ні, мотор таки працює приглушено, вже навіть чути шелестіння лопатей. Зорі у віконці зрушують з місця, пливуть у височінь. Аугустіно тричі засвічує і тут же гасить бортові сигнальні ліхтарі.

Вертоліт приземляється.

Розділ V

Зелена пастка

Знесилено спираюся плечем на стіну, долоня натрапляє на тверду шорстку поверхню. Бетон. Високий мур зливається з темрявою, сягає у височінь, під крони дерев. Шелест листя. Дрімучий ліс. І стіна.

Мене зупинили під муром. Вони чогось чекають. Я чую поруч їхнє дихання. У одного в зубах сигарета; коли вогник жевріє дужче, відблиск лягає на широке підборіддя, на кінчик носа. Другий провожатий маячить збоку.

Зненацька на стіні з'являється тонка смужка світла, вона поволі ширшає, ніби росте рівна вертикальна тріщина. Більше нічого не встигаю розгледіти — на очі лягає чорна пов'язка. Пальці, від яких тхне тютюном, ковзнули по обличчю, вп'ялися мені в плече.

Ми йдемо. Під ногами твердо, теж схоже на бетон. Через кілька кроків — трава, вкрита нічною росою. Лице заливає піт, нестерпно хочеться пити, кожен рух віддається в потилиці болем.

Десь попискують птахи, хрумтять під підошвами сухі стебла, вчуваються пахощі лісу. Стусан у спину. Брязкіт металу. Уривчастий короткий дзвінок. І я стоячи стрімголов падаю неначе в колодязь. Ліфт? У лісі, в джунглях? Нісенітниця! А стіна з бетону?

Вертоліт приземлився чверть години тому. Розчинивши дверцята, пілот потурив мене з машини, але мені не дали впасти — чиїсь руки підхопили й поставили на землю. Я встиг лише подумати, чому ж не висаджують слідом Єржі?

Тепер ось — ліфт.

Падіння припиняється. Знову брязкіт, дзвінок, і мене випихають із тісної кліті. Кроків чомусь не чути, відчуття таке, що я перебуваю в просторому приміщенні, а всі звуки зосталися десь за порогом.

З мене зривають пов'язку. Стою серед кімнати. Вікон немає. Білосніжні стіни, світлий лінолеум підлоги. Через круглий отвір на стелі вливається холодне сяйво. У кутку низеньке ліжко, столик, стілець із м'яким сидінням.

Чоловік, що скинув з моїх очей пов'язку, розглядає мене. Йому, мабуть, за тридцять. Широкий крислатий капелюх кидає тінь на повновиде білоброве обличчя. На чоловікові коричнева сорочка, заткнута під пасок чорних бриджів, кобура на поясі. Він посміхається.

Помітивши кров, що засохла в мене на голові, чоловік співчутливо хитає капелюхом, показує на ліжко і прямує до дверей. Я тисну на двері коліном. Вони замкнені.

Куди я потрапив? Де Єржі? Звідки тут, у дрімучому тропічному лісі, ця кімната? Чи не приверзлося мені все — і погоня за вертольотом, і бійка в повітрі, і лінолеум на підлозі? Думки розбігаються. Мене тягне до ліжка, як магнітом, бажання впасти на подушку відтісняє все. Але я обминаю ліжко — у ніші, за шторою, видніє край умивальника.