— Стривай, стривай! — сказав Азаров. — Радіохвилі ж крізь стіну не проходять…
— Це природно, — промовив Калве. — Автоматів має бути багато, частот в обмеженому діапазоні — менше. Ангар тут не один… Значить, треба, щоб автомати, які працюють на одній і тій самій хвилі, одержували команди вибірково.
— Хвилеводи, очевидно… — замислено мовив Азаров. — Мабуть, хвилеводи. І ви змогли почути Сенцова і Раїна тільки тому, що в цю мить перебували десь на кінцях одного й того ж хвилевода.
Нагадування про друзів переповнило чашу терпіння Коробова. Він і так ледве стримував себе: усе нестерпніше (мабуть, від електричного удару в кімнаті з сірою масою) боліла голова, терпла рука, а Калве тут розвів теорію, прямо хоч лекторій відкривай, і хлопчисько Азаров розвішав вуха та ще й сам починає будувати гіпотези, а коли треба було тримати зв’язок, то він розважався тим, що слухав усяке торохтіння… Коробов ледве звів обважнілу голову, відчув: ще кілька хвилин, і він впаде просто через брак сили.
Він повільно розігнув спину, важко підвівся з крісла. Азаров у цей час запитував:
— А ці автомати, які ви бачили, вони, по-твоєму, що роблять?
— Літають, — похмуро промовив Коробов. — Свистять. Більше нічого не роблять. А от нам би не завадило й почати щось робити… для різноманітності, чи що.
Калве спохмурнів, став поволі червоніти. Коробов вилаяв себе: ще невистачало посваритись.
— Огляд ракети не закінчено, — казав він. — Ходімо складемо на місці план дій. Зарадити нам ніхто не зможе, а засиджуватись тут ми не збираємось… З тобою підемо, — сказав він Азарову (той поквапливо закивав, подався до шафи по скафандр). — А ти, Лаймоне, роздягнися, почергуєш у рубці, згодом зміниш когось із нас.
— Поки що я спробую обчислити… — почав Калве. — Чекай, у чому це в тебе скафандр?
Він потяг Коробова за лікоть ближче до світла.
— Бруд якийсь. Мабуть, ота сіра маса. І коли це я встиг?
— Коли падав, — сказав Калве. — Я згадав: ти ліктем ударив прямо в лоток. — Він зшкріб з рукава Коробова темно-сірі грудочки незрозумілої речовини. — Роздивлюсь їх, спробую з’ясувати, що це таке. Безперечно, органічна речовина. Часом із структури можна багато чого зрозуміти…
Калве ввімкнув рацію, кивнув товаришам. Вони одягли шоломи і зникли за дверима вихідного відсіку. Калве лишився сам у ракеті. Тепер тут було незвично тихо. Не чутно було тонкого потріскування телеустановок, не гула обчислювальна машина, що звіряла курс корабля з програмою, стрілки більшості приладів безсило схилилися на нульові обмежувачі. У Калве похололо за спиною: тиша була незвична, недобра; тільки легке гудіння рації нагадувало про те, що в світі є веселі, бадьорі звуки.
Калве вирішив мерщій взятися до діла, щоб не помічати цієї тиші. Зумисне гучно човгаючи підошвами, підійшов до маленької шафочки; в ній було вмонтовано портативний електронний мікроскоп.
Він відокремив грудочку сірої речовини і ввімкнув струм. Довго дивився на екран, обережними рухами пальців регулюючи фокусування, потім припав до віконечка. Без сумніву, речовина мала клітинну будову, і це була не колонія найпростіших, а якийсь багатоклітинний організм. Клітини витягнуті, з довгими відростками, Калве вдивлявся в них до болю в очах, забувши про все на світі…
Коробов і Азаров повернулись за півгодини. Обстеження не дало нічого втішного: значна частіша елементів сонячних батарей розбилась під час посадки. Вибув з ладу телеприймач заднього огляду, відірвано два посадочні амортизатори. Доведеться попрацювати, щоб дати всьому лад…
Та це й потрібно було зараз кожному: працювати, працювати з усіх сил, щоб хоч трохи загасити глибоку скорботу від загибелі друзів і не впасти в апатію — першу ознаку приреченості.
Про це думав Коробов, чекаючи в тамбурі, доки вихор ультрафіолетових променів очистить на ньому скафандр. Чому Калве не зустрічає? Поки Азаров стягував шолом, Коробов заглянув у рубку.
Калве сидів за столом, звісивши голову, навіть не повернувся на звук дверей, що відчинилися.
— Що з тобою, може, захворів? — спитав Коробов. Голос його гулко прозвучав з динаміка: він ще не встиг скинути шолом і говорив через рацію. — Що сталося?
Калве розплющив очі, облизав губи.
— Знаєш, чому загинули Сенцов і Раїн?
— Через недостачу кисню, — відказав Коробов, зразу розгнівавшись на Калве за те, що він заговорив про речі, про які поки що говорити було не слід. — А ти що, маєш сумнів?
— Кінець кінцем — так, через це, — губи Калве скривились, він замовк. — Кінець кіпцем… — знову почав він по паузі. — Недостача кисню — це була сокира… А вдарили сокирою ми з тобою.
Коробов швидко підійшов, обійняв його за плечі. Калве шарпнувся, скинув його руку.
— Ні, я не збожеволів, — сказав він дуже спокійно. — Це не маячня… Не маячня, авжеж… — він простяг Коробову предметне скло з грудочкою сірої маси, що вже вкрилася зверху якоюсь дивною, брунатного кольору плівкою. — Я роздивився. Ти знаєш, що це?
— Ну, живильна речовина, чи що там… Ні? Тоді що ж?
— Ні, не живильна речовина. Це тканина, можна навіть сказати — жива тканина, яка складається з клітин, що нагадують клітини головного мозку…
— А що нам до того?