Чорні Журавлі Всесвіту : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тяжіння приблизно одна п’ята земного, — прикинув Калве.

— Отже, штучна гравітація для марсіян не проблема, — відповів Коробов. — Оцьому б навчитися…

Підійшовши до краю платформи і ще раз оглянувшись, сподіваючись побачити хоч одну живу істоту, вони стрибнули на підлогу. Обережно ступаючи, відійшли від ракети на кілька кроків. Калве поглянув на годинник, потім — на абсолютний термометр.

— Двісті сімдесят вісім — значить, п’ять за Цельсієм… Тиск — триста.

— Що ж, прийнятно, доки ми в скафандрах, — спокійно відгукнувся Коробов. — Але куди ж ми зрештою потрапили? Де гостинне населення? Де оркестр, квіти?

Вони перебували у великому, схожому на ангар залі. Зовнішня, широка стіна його, в яку впиралась естакада з ракетою, що лежала на ній, була трохи вигнута назовні; протилежна, вузька, здавалась опуклою, наче обидві були збудовані по дугах концентричних кіл. Плавно, без кутів стіни переходили у високу стелю.

Уздовж стін цього велетенського залу, який естакада з ракетою поділяла якраз навпіл, височіли якісь машини чи прилади невідомого призначення; форма їх була, видно, добре продумана, точно вивірена, хоч і здавалася незвичною для земного ока: багато гострих кутів, увігнутих поверхонь, площин, що нависали й виступали наперед. Та всі вони створювали враження стрункої системи, об’єднаної загальним задумом і стилем. Коробов звик за зовнішнім виглядом машини судити про загальний рівень технічної культури, і схоже, тут цей рівень був досить високий.

Звідусіль по-дружньому — чи так здавалось? — підморгували різнокольорові вогники. Побіля стін тяглися труби й кабелі з величезною кількістю відгалужень, вентилів, патрубків, незрозумілих грибоподібних відростків, наконечників, що блищали голубим блиском, екранів з нервово пульсуючими вогниками. Розріджена атмосфера доносила легке гудіння. Проте нікого не було видно, ніхто так і не захотів показуватися людям. Очевидно, господарі вважали за краще спостерігати за гостями звідкись із схованки.

— А проводка у них зовнішня, — сказав Коробов. — У нас такого неподобства не стерпіли б.

Калве кивнув. Він не здивувався зауваженню Коробова: у нього теж було таке відчуття, наче це не на іншій планеті перебували вони, а просто на якомусь цілком земному заводі, хоч і невідомого призначення. Тут ніщо не пригнічувало таємничим, потойбічним. Навпаки, хоч багато що для них і лишалося поки що незрозумілим, але в принципі було схоже на те, що вони лишили на Землі. Ну, хоч би он та машина, яка, безперечно, нагадувала своєю формою автомобіль, тільки чомусь перекинутий догори колесами, і, звичайно, це був зовсім не автомобіль — просто сприймався так за земними асоціаціями. Над цим варто було поміркувати. Та для роздумів не було часу.

Калве зітхнув, згадавши про земні лабораторії, про “розумну” тишу обчислювального центру, в якому було так приємно думати… Але Коробов уже закрокував по залу.

— Ну, якщо господарі не показуються, ми їх чекати не будемо. Треба самим шукати хід на поверхню: наших тут, судячи з усього, ще нема, отже, вони лишились нагорі. Один хід напевне є — там, де пройшла ракета.

— Але нам його не відчинять, — заперечив Калве.

Може, й відчинили б, якби їм пояснити, — з прикрістю мовив Коробов. — Та пояснити нікому, от лихо!..

— Пошукаємо іншого, — сказав Калве. — Мені здається… по-моєму, в тому кінці залу — бачиш, не по вісі естакади, а правіше — якась ніша в стіні.

Обидва квапливо перейшли зал. Справді, це було схоже на вихід. Тільки, як його відкрити, було зовсім незрозуміло. На дверях — точніше, на пластині, що перегороджувала нішу, — не було й натяку на ручку або на замкову щілину.

— Так, оці самі тутешні мешканці… — сердито почав Коробов.

— Ось вони! — обірвав його Калве.

7

У довгому коридорі тьмяним сіруватим світлом горіли світильники, вкриті шаром пилюги. Вони самі спалахували перед тими, хто йшов, і загасали, лишившись позаду.

Чомусь Раїну пригадалися монументальні піраміди фараонів з їхніми схованими потаємними переходами. Там так само, напевне, стіни гнітили археологів таємничою невідомістю. Але то ж на Землі, а тут…

Вони йшли, поспішаючи, уважно оглядаючись по боках. Було пройдено близько сотні метрів, а коридор усе не закінчувався, як і досі, вів їх все далі — прямий, без жодних дверей, без будь-якої деталі, яка б порушувала одноманітність. Здавалося, він ішов зовсім горизонтально, хоч у цьому незвичайному світі навряд чи можна було цілком довіритися своїм відчуттям. Лампочки індикаторів радіоактивності слабко тліли в шоломах скафандрів, нагадуючи про постійне незначне випромінювання.

Півгодини тому, на поверхні, коли ракета, що лежала, здавалось, непорушно, раптом ковзнула вниз й так незрозуміло зникла, залишивши їх самих у порожнечі, їм згарячу здалося, що всьому кінець. І справді-бо, не пробиватися ж крізь матеріал, який навіть сталь не дряпала!

Кілька секунд вони сиділи мовчки, в думках прощаючись з усім, що було дороге в житті. Раїн подумав, що коли б не Сенцов поруч (чути було, як він сердито пошепки вилаявся), то від такої повної, абсолютної самотності посеред Всесвіту варт було б і завити, дивлячись на зорі…

Та якось зразу, одночасно обидва виявили, що, як би там не було, вмирати вони все ж не збираються. Тоді Раїн сердито сказав:

— Ось вони, ваші ракети… Дострибались!..

— А ракети тут до чого? — пробурчав Сенцов і, махнувши рукою, поліз на естакаду.

— Навіщо їм знадобилося втягувати ракету, не розумію! — бурмотів він.

— Вони могли й не помітити, що хтось вийшов з неї.

— Нічого собі — добре ж у них тоді організовано спостереження! — зовсім розсердився Сенцов. — За такі речі з роботи знімають…