Народжений блискавкою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А що таке хлопчик? — запитала куля.

— Хлопчик — це маленький чоловік. Дівчинка— маленька жінка. Так діляться люди — на чоловіків і жінок.

— Розумію, — сказала блискав. ка. — Але так не діляться зорі. В них жіноче й чоловіче поєднується в одній особі.

— Стривай, Марсело… Хіба зорі живі?..

— Ким же ти народжений?

— Людською матір’ю.

— А людська мати? — допитувалась Мар-села. — А та перша клітина, яка поклала початок усьому живому?..

— Не знаю, — зітхнув Себастьян.

— Краще скажи, як ти мене бачиш?

— Я бачу тебе кулею.

— Значить, ти бачиш тільки моє серце. А я тебе не бачу зовсім… Але ж ти є, ти живеш! Просто твої клітини виткані з того проміння, яке мені не властиво бачити.

— Із видимого світла, — уточнив Себастьян. — Так ми називаємо проміння, яке вбирають наші рослини і передають нам.

— Це для вас воно видиме. Я живу в іншому вимірі світу.

— Ти прийшла, Марсело, — болісно простогнав мозок Себастьяна. — І незабаром підеш. А я знову залишусь на оцьому горищі. І жодної живої душі біля мене! Дай мені сина, Марсело.

— Я живу так само, як живуть зорі. В одній особі чоловіче й жіноче. Можу залишити часточку себе самої. Моє повторення. Якщо хочеш, назви його сином. Але для тебе це буде тільки силове поле. Ти бачитимеш тільки його серце, як І моє.

— А розмовляти? — запитав Себастьян. — З тобою ж я розмовляю.

— Це явище рідкісне, майже неможливе. Природа нас вивела на одну хвилю… Розмовляти зможеш.

Коли Себастьян опритомнів, полум’яна гостя уже зникла. Але до його мозку стукалися чиїсь беззвучні слова. І маленький вогник, ніби світлячок, блимав на його долоні. То було серце невидимого сина.

— Тату, як мене звати? — запитала істота, народжена кулею.

— Едмундо, — анетямлено відказав старий і гірко заплакав. Він плакав тому, що не міг бачити сина. Бачив тільки його маленьке серце.

— Мені холодно, — заблимав світлячок. Себастьян загорнув його в електричну грілку, якою обмотував хворі суглоби. І вони обоє заснули.

II. СПІВРОЗМОВНИК У КИСЕТІ

Прокинувшись, Сабастьян негнучкими пальцями відразу ж намацав грілку. Розгорнувши її, він мало не скрикнув з подиву: світлячок виріс до розмірів яблука. Тепер Себастьян уже не наважувався до нього доторкнутись, — баявся, що серце Едмундо вибухне, як вибухають кульові блискавиці.

— Я ніколи так смачно не снідав, — весело заблимав невидимий син.

Себастьян зміркував, що їжею для його сина була електрична енергія. І хоч це спершу вразило старого, але потім він дійшов висновку, що людська їжа — це теж, зрештою, законсервована енергія сонця.

Просто ця енергія по-різному засвоювалась. Люди беруть її із хліба. Зараз Едмундо брав її із дротів. Для нього це було так просто, як для людини з’їсти шматок хліба.

Одного разу, повернувшись від Мірти, Себастьян не застав Едмундо. Серце старого виповнилось горем, Тепер йому знов доведеться розмовляти тільки з хмарою.

Та ось він почув променевий голосок:

— Тату! Ти мене шукаєш? Я тут, біля тебе.

— Але ж я зовсім тебе не бачу, — полегшено зітхнув Себастьян. — Куди ти закотився? Для тебе це дуже небезпечно.