Народжений блискавкою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Рут! Це я — Едмундо. Ти чуєш мене? Рут завагалась.

— Чую. Але звідки знати, що це ти? Я ніколи не чула твого голосу.

— Так, це правда. І все ж це я подарував тобі всі блискавиці неба. І за твоєю волею зруйнував Чорну фортецю.

— Чому ж ти сам тоді не прийшов? — все ще з недовірою запитала Рут. — Ми з дідусем так чекали…

— Я завжди був поруч з тобою. Але ти не могла мене бачити. Зате я бачив тебе.

— Невже бачив? Тоді скажи, як я була одягнена, коли ти руйнував Чорну фортецю?

Коробочка якусь мить мовчала. Професор здалеку стежив за виразом обличчя дівчинки. Воно було ніби облите ранковою зорею. Рут нетерпляче ждала відповіді, від якої залежало все її життя. Якщо з нею розмовляв Едмундо, а не хтось інший, тоді вона справді потрапила до його володінь. І тоді Делія сказала неправду: цей острів не може бути клятим. Рут залишиться на ньому назавжди.

— На тобі була синя сукня в білу горошинку, — сказав Едмундо. — Жовті черевички. І жовті панчішки. В руках ти тримала кисет…

Рут повірила: це справді промовляв Едмундо. Синю сукню вона з той вечір одягла вперше. Тітка Мірта купила її у знайомої кравчихи, яка обшивала дітей з їхнього дворика. Черевички їй подарував дідусь Себастьян.

— А в тебе є полум’яний кінь? — довірливо запитала дівчинка.

— Я стомився бути полум’яним, — відповів Едмундо. — Я хочу бути таким, як ти. Професор обіцяв, що незабаром я стану людиною. Ти будеш аі мною дружити?

— Буду! — майже урочисто прошепотіла дівчинка.

На цьому їхня перша розмова увірвалася. Сеанс закінчився. Професор був дуже задоволений з нього. До Рут підійшла ДелІя І мовчки повела її обідати.

VII. ПРОФЕСОРОВА ТАЄМНИЦЯ

Коли Рут почала звикати до сизого полону, Професор дарував їй деяку свободу. Дівчинка не лише вільно виходила із овоєї кімнати, а навіть мала право без нагляду Делії викупатись у лагуні.

Острів був дуже вузенький, впоперек його можна перейти за півгодини. Зате вздовж, — по велетенській підкові, — в’юнилось бетонне шосе, на якому вряди-годи з’являлась машина Професора. Більше ніхто по цій дорозі не їздив.

Рут любила ранкові прогулянки, коли поволі спадає пелена туману і прохолодний бетон під ногами дзвенить від твоїх кроків. Десять хвилин вона мала змогу розмовляти з Едмундо. Коробочка промовляла його голосом, а Рут здавалося, що Едмундо стоїть за стовбуром пальми і дивиться на неї. Вона намагалась уявити його обличчя, але кожного разу те обличчя було Іншим. І тільки образ полум’яного вершника лишався незмінним-таким, яким Рут бачила його у власній уяві.

— Едмундо, які ти любиш цукерки? — запитала Рут під час чергового сеансу.

— Я не знаю, що таке цукерки, — винувато відповів Едмундо. Йому було прикро, що він нездатний збагнути смаків та уподобань золотоволосої подружки.

А Рут соромилась своїх запитань. Дедалі їм ставало все важче підтримувати розмову.

Дівчинка навіть розплакалась:

— Коли ти прийдеш, Едмундо? Мені тут страшно без тебе.

ДелІя не розуміла стану дівчинки. Вона помічала її сльози, але гадала, що Рут плаче за домівкою.

— Бідна міс! — зітхала Делія. — Мені вже втрачати нічого. А ви ще й на світі не жили. Чого ж Професор хоче від вас?

— Хоче зробити Едмундо людиною, — поважно відповіла дівчинка.

— О, вони тут роблять таке… Немає на них грому небесного. Хай би спопелив оцей клятий острів.

Рут сприйняла згадку про грім небесний так, як його може сприйняти лише володарка блискавиць.

— Навіщо? Тоді Едмундо ніколи не стане людиною. І я ніколи його не побачу.

Якось Рут заблукала в хащах. Вона знала, що на острові немає диких звірів. Боятись їй нічого. Продираючись крізь листя велетенських папоротіїв, дівчинка вийшла на галявину, освітлену полудневим сонцем. І тут їй відкрилось видовище, яке змусило серце дівчини затремтіти від жаху.

Просто на неї вийшли з кущіїв двоє хлопчиків. Вони були схожі одне на одного, мов близнюки. А може, й справді були близнюками. Ноги й руки їхні рухались так, ніби кожен із них був тінню другого. В цих рухах відчувалась неприродність, — мовби то були автомати з дистанційним керуванням.