Літаючі квіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як гарно ви розповідаєте, діду, — мовила Ольга. — А як ви вважаєте, правда це?

— Та як вам сказати? Не все у казках неправда, не все і правда. А наука завжди є. Розумні люди в нас розповідають казки…

— Яка краса, — говорила Ольга, пильно дивлячись на догорілі жаринки у багатті, — яка сила кохання! І яка розумна філософія: кохання може перемогти все на світі, але самим коханням ще не може жити людина. До чого ж хороше, і як правильно… Отже, чарівність альпійських квітів — це врода Дін, яка загинула. А що могла б символізувати літаюча квітка? Я ніде ніколи не зустрічала такого образу. Ви не знаєте, Сергію Андрійовичу?

Зав’ялов схаменувся. Його теж зачарувала розповідь мисливця, але зовсім по—іншому. Він згадав про своє минуле, що залишило слід. Як би він хотів, щоб ця дівчина, звернувшись до нього, назвала його не Сергієм Андрійовичем, а просто Сергієм… Вона була і схожа і не схожа на ту, іншу. Ні, вона, звичайно, краща за ту, краща вже тому, що зараз сиділа з ним отут, біля вогнища. Та ніколи не наважилася б залишити свою затишну квартиру, хіба що змінила б її на номер у курортному готелі. Як би він хотів… Але Ольга ніколи не дізнається про ці думки. Йому за тридцять, а їй лише двадцять. До того ж вона напевно подобається Миколі. Вони чудова пара. І йому, керівникові групи, не личить залицятися до студентки, яка проходить у нього практику.

— Чого ж ви мовчите? Чи, може, теж заснули?

— Ні, просто замислився…

— А все ж скажіть, де-небудь у народних легендах ви чули про літаючі квіти?

— Здається, ні.

— Отже, це місцевий образ. Під таким звичайно приховується щось конкретне…

ІІІ

— Заснути, коли розповідають таку чудову легенду! Ти не людина, Миколо! Треба не мати в душі жодної іскринки!

— Я геолог. Легенди мене цікавлять лише остільки, оскільки це стосується моєї справи. От якби мова йшла про забуті рудники, я б наставив вуха. А це звичайна пісня: красуня дочка, тиран батько, бідний жених — славний молодець…

— А літаючі квіти? Навіть Сергій Андрійович каже, що не чув про такий образ…

— Літаючі квіти — це цікаво для ботаніків, а я геолог,

— Завів однієї: геолог, геолог. Сергій Андрійович теж геолог, а, дивись, які різнобічні його інтереси. Він захоплюється і археологією, і етнографією, і китайською медициною. А чи знаєш ти, про що він мріє?

— Про що?

— Провадити геологічні дослідження на Інших планетах. Бути геологом у складі першої космічної експедиції. Він навіть вірші складав про космічні польоти.

— Звідки ти знаєш?

— В інституті пам’ятають ці вірші з того часу, як він учився. Хочеш, прочитаю?

— Ну, прочитай.

Зав’ялов зморщився. Мабуть, юнак та дівчина і гадки не мали, що він повернувся до намету і чує їх. Однак звідки оте пронозувате дівча могло дістати його вірші? Він справді писав їх колись, мріяв бути першим астроархеологом. Він і тепер активно працює в секції астронавтики.

Але віршів він уже не пише. Не пише відтоді… Рита вже п’ять років, як одружилась, а він усе ще немов у тумані. Працює, читає доповіді, провадить наукову роботу… Можливо, він зробив помилку? Адже він сам відмовився од Рити, яка не схотіла поділити з ним його долі. Можливо, йому треба було поділити її долю? Тоді Рита не стала б дружиною цього, іншого…

“Рахівничком” назвав його Зав’ялов під час їхньої останньої зустрічі. Що відповіла Рита? Прислів’ям. Вона любила відповідати прислів’ями, причому саме тими, які придумано для ситих спокійних людей: “Краще горобець у жмені, ніж сокіл у небі…” Сокіл у небі — це він, Сергій Андрійович Зав’ялов, стрілець-радист у роки Вітчизняної війни, потім дипломник геологорозвідувального інституту, аспірант, який через рік кинув аспірантуру. Те, що він пішов на польові роботи, і було головною причиною розриву.

“Ти не вмієш влаштовуватись, як люди”, — закинула вона йому одного разу. Ні, він умів влаштовуватись, він міцно тримав свою долю в руках, але поривався у житті не до того, до чого прагнула вона, вбачав щастя зовсім в іншому. А в чому воно, щастя? Вчора мисливець сказав словами легенди: “Самим коханням не може жити людина”. А чи може жити людина без кохання? Проте живе ж він уже п’ять років… Та хіба це життя?

Ні, все-таки головне у житті праця, і він зробив правильний вибір. Але чому ж досі він не може забути минулого?.. І ось тільки тепер ця дівчина Оля… І знову не його, чужа…

Недалеко рокотів по каменях гірський потік, з його шумом змішувалося виття вітру, що падав униз по ущелині. І якось по—особливому живим, переконливим і зворушливим був на цьому дикому фоні дівочий голос, що розповідав про звершення сміливої мрії людства — завоювання сусідніх планет.

Щасливої путі! Хоча блакить

Земних небес ясна і неозора,

Нам у космічних променях летіть,

Минать магнітні бурі, метеори.