— Вони не розлучались аж до того дня, коли капітан перестав виходити зі.свого намету.
І, розуміється, звірства почалися з того дня?
Тонгане вагається.
— Не знаю, — признається він.
— А ім’я цього білого ти пригадуєш?
Якийсь шум за наметом заважає мені почути відповідь Тонгане. Зрештою, мені однаково, як би його там не звали. Це взагалі якась стара, забута історія, і мене вона мало цікавить.
Мадемуазель Морна продовжує розпитувати:
— Після того як англійці вас обстріляли, що сталося з тобою?
— Я вам казав у Дакарі, коли ви мене наймали, — відповідає Тонгане. — Я — і ще багато інших — ми налякалися і утекли в хащі. Потім я повернувся, але там, де був бій, нікого вже не знайшов. Там були тільки мертві. Я поховав кількох моїх друзів і начальника теж, капітана Бакстона…
Тут я чую приглушений вигук.
— Після цього, — продовжує Тонгане, — я мандрував від села до села і дійшов до Нігера. Я піднявся по ньому (пірогу я вкрав) і нарешті добрався до Тімбукту, саме коли туди вступали французи. Моя подорож тривала майже п’ять років. У Тімбукту я найнявся стрілком, а коли мене звільнили, подався в Сенегал, де ви мене і зустріли.
Помовчавши, мадемуазель Морна запитує:
— То капітан Бакстон помер?
— Так, хазяйко.
І ти його сам поховав?
— Так, хазяйко.
— То ти знаєш, де його могила?
Тонгане сміється.
— Певна річ, — каже він. — Я б знайшов її з заплющеними очима.
Знову мовчання, потім я чую:
— На добраніч, Тонгане.
— На добраніч, хазяйко, — відповідає негр і йде з намету.
Мадемуазель Морна лягає спати, я теж не барюся більше. Та не встиг я загасити ліхтар, як моя пам’ять оживає.
Бакстон?.. Чорт забирай, кому ж знати, як не мені! І де була моя голова? Який пречудовий репортаж я тоді проґавив!
Давненько це було, — я працював на той час в “Дідро” і запропонував своєму редакторові послати мене на місце дії, щоб взяти інтерв’ю у бунтівничого капітана. Редактор кілька місяців не погоджувався, боячись витрат. Що поробиш? Не всі розуміють, що таке злободенність. Коли він, нарешті, погодився, було надто пізно. Уже в Бордо, сідаючи на судно, я дізнався, що капітан Бакстон помер.
Та все це давне минуле, і, якби ви мене спитали, навіщо я вам розповів оцю підслухану розмову між Тонгане і його хазяйкою, я б признався, що й сам не знаю.
Ранком 13 грудня ми без ніяких пригод досягли Тімбо. Це найбільш значний з усіх населених пунктів, які ми досі проминули. Він оточений тата — глиняною стіною, яка буває в різних місцевостях різна завширшки, поза нею зводять дерев’яний поміст.
В Тімбо така стіна оточує власне три окремих села, між якими простяглися оброблені ниви й гаї, де свійські тварини гуляють на волі. У кожному селі невеличкий базар є щодня, але в найбільшому з них раз на тиждень буває ярмарок.
Ми саме потрапили туди в ярмарковий день і побували ца торзі, де на одинадцяту годину вже зібралася вся місцева аристократія. Що ж до торговців, то вони вже з восьмої ранку розміщуютвся в солом’яних халабудках, які тягнуться двома рядами, чи просто під матою на чотирьох підпірках.
Продають усе потроху: просо, рис, олію каріте, сіль, биків, кіз, овець, курчат, а також крем’яні рушниці, горіхи кола, тютюн, койо — пов’язки на стегна, ніомі — щось подібне до млинців з пшоняного чи кукурудзяного борошна; крім того, серпанок, коленкор та інші тканини, брилі, тюрбани, нитки, голки, шпильки, порох, кремінь для рушниць і т. д. і т. п. і, нарешті, розкладене маленькими купками на сушеній шкірі загниваюче м’ясо з неповторними пахощами — для ласунів.