В зоряні світи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ось погляньте, Іване Макаровичу!

Вони ввімкнули свої ліхтарі і почали мацати світлом стіни, склепіння. Так, сумніву не було: каміння мало форму продовгуватих шестикутників, які могли створити лише розумні істоти!

Зайшли в тунель. Микола постукував молотком по стінах — камінь навіть не облущувався. Несподіване відкриття викликало рій думок і в молодого науковця, і в професора. Життя на Місяці? Це могли припускати лише автори фантастичних романів… Але ж це дійсність — еони йдуть тунелем! Природа створила багато дивовижних гротів і печер, та це, без сумніву, не її робота… Ясно видно — рівними рядами припасовані один до одного шестигранні камені. Так припасувати їх могла тільки жива рука, дії якої освітлені розумом!

— Що ви скажете, Іване Макаровичу?

— Я скажу те, що й ви думаєте: ми натрапили на сліди селенітів, останки неземної, самобутньої цивілізації.

— Чому останки? А що як… що як вони ще живуть у надрах планети?

— Оце вже фантастика, друже мій.

Хвилин десять обидва йшли мовчки, користуючись одним ліхтарем. Велике сонячне коло пливло перед ними по підлозі, вкритій товстим шаром віковічного пороху. Розгорнувши пил, вони побачили такі самі шестигранні плити, тільки далеко більшого розміру.

Минуло ще з півгодини, тунель потроху завертав то в один, то в інший бік, і вже важко було визначити, де вони перебувають: під рівниною, на якій лишили всюдихід, чи під горами по той бік “русла”.

Раптом на віддалі метрів п’ятнадцяти-двадцяти підлога обірвалася — світло ліхтаря вільно падало кудись униз. Обережно ступаючи, Іван Макарович і Загорський підійшли до краю і побачили, що в урвище ведуть східці. В глибині, скільки сягали електричні промені, виднілися сходи. Вони здавалися сходами гігантів — такі були високі і масивні. Наші мандрівники не могли ними йти, як звичайно, а тільки зістрибувати: кожен сходень мав приблизно метрову висоту.

Так вони й ішли — Загорський зіскакував попереду, а за ним — Іван Макарович, обпираючись правою рукою за його плече, а лівою тримаючись просто за карниз.

— От і я стану спортсменом! — пожартував професор. Підземний хід, в якому кожен сантиметр поверхні був покритий може тисячолітньою таємницею, густа темрява, що обступала їх з усіх боків, невідомість, яка чигала на них, нарешті, незвичні скафандри і безповітряний простір навколо — від усього цього ставало моторошно, і професор хотів “нормалізувати” обстановку розмовою. — Мабуть, селеніти були нівроку собі, — продовжував він, — якщо ходили по таких сходах… А взагалі, тут не завадив би ліфт чи ескалатор.

— Видно, їхні інженери не додумались, — відгукнувся Загорський. — А правда, Іване Макаровичу, все це дуже дивне, ніби сон?

— Дивне… Це не те слово. Що дивного в тому, що життя таке різноманітне в своїх проявах? Тут краще сказати: цікаво! От обслідуємо Місяць, полетимо на Марс, там побачимо щось інше…

— Теоретично це, звичайно, так, Іване Макаровичу. Але ми змалечку, тисячоліттями звикали до всього земного… О, ми вже й спустились!

Східці закінчились, і вони потрапили до просторої зали. Високе склепіння підтримували масивні шестигранні колони з якогось блискучого полірованого каменю. Цим колонам не було ліку — вони стояли як гігантський кам’яний ліс. Знизу товщі, вгорі тонші, може вони й зображали собою ліс? Ковзнувши ліхтарями по склепінню Загорський і Плугар побачили на ньому відтворене небо! На темноголубому фоні зненацька спалахували в проміннях ліхтарів знайомі сузір’я, викладені з якогось, дорогоцінного каміння, спалахували і гасли як тільки світло посувалось далі.

Іван Макарович і Микола пробиралися між колонами, сподіваючись, нарешті, дістатися до самого центра цієї дивовижної споруди. Прискорено билися їхні серця. Ніби подих незнаної історії проникав під скафандри. Вдалині між колонами сяйнуло світло. Можна було йти, вимкнувши ліхтарі. Колони розступилися, і Загорський та Іван Макарович стали, неначе вкопані. Просто перед ними засяяло величезне провалля, неначе обернена чаша неба. Зверху, крізь вузенький отвір, сюди проникало сонячне проміння і, впавши на вігнуту сферичну поверхню “чаші”, викрешувало безліч голубих вогнів. А знизу, із самісінького дна, здіймалося багряне сяйво. Там з якогось дивовижного каменю були викладені гігантські вогненні язики. Здавалося, тепло і світло вириваються аж із серця оцієї охололої планети. А над головами виднілися зроблені з мозаїки сузір’я, сріблився якийсь великий диск (Микола догадався, що то — Земля).

Невтомні в пошуках невідомого, сини Землі стояли, вражені витвором чиїхось вмілих рук. Але що все це означає? Хоча підземелля було напівосвітлене різноколірним промінням, що, відбиваючись із каменя на камінь, створювало дивовижний світловий ефект, Загорський натиснув кнопку ліхтаря. Спалахнули нові міріади вогнів, заворушилися, кинувшись в усі боки, чорні тіні, і здавалося, що то пробігли якісь живі істоти. Немов здоганяючи їх, Микола спрямував променистий сніп на підніжжя колон, що оточували “чашу”. Вигук здивування вирвався у нього з грудей:

— Гляньте! Селеніти!

Іван Макарович повернувся в той бік, де лягло світляне коло. Над самим краєм провалля, немов повзучи до нього, лежали якісь довгі істоти, ніби грілися біля того холодного вогню, що жеврів унизу…

— Так, так, це, мабуть, селеніти, — радирував професор, ледве стримуючи хвилювання, його тіло аж морозом обсипало.

Присвітили ліхтарями ще — нерухомі істоти бовваніли скрізь, по всьому ободу провалля, наче не в силі одірватися від споглядання його сяйва. Професор підійшов ближче, і йому здалося, що то купки попелу чи якогось пороху, що зберегли форму живих істот. Справді, це були майже зотлілі останки селенітів. Коли професор торкнувся однієї постаті, вона розсипалась, лишився тільки кістяк. Він був надзвичайно схожий на кістяк людини, але вражав своїми розмірами — довжина його сягала семи-восьми метрів.

— Недаремно вони побудували такі сходи! — сказав Загорський, міряючи кроками довжину кістяка. — Сім з половиною!

— Очевидно, сила тяжіння впливає на ріст вертикальних живих організмів, — сказав професор. — Он далі лежать ще більші.

Вони пішли поміж колонами навколо заглибини, і всюди в примарному світлі, що відбивалось од каменів, бачили зотлілі постаті. Селеніти спали вічним сном, і ніщо їх тут не тривожило: ні спека довгих днів, ні холод ночей, ні дощі, ні вітри, яких вони, звичайно, не знали і за свого життя.

У глибокій задумі брели наші мандрівники. Крім величезного наукового інтересу, видовище мертвого храму збуджувало і звичайне людське почуття жалю до цих дивовижних істот.

Стомившись, Плугар і Загорський сіли на підлозі, обіпершись спинами об колону. І як тільки погасили ліхтарі, сутінки огорнули все. Через кілька хвилин очі їхні почали помічати блиск сузір’їв над головою і жевріюче сяйво, що линуло знизу.

— Що ви думаєте про все це, Іване Макаровичу? — не втерпів Загорський.

Професор відповів не зразу. Звичайно, археологічні дослідження розкриють історію матеріальної культури Місяця, призначення споруд, а може, навіть і звичаї селенітів. Але вже з попереднього ознайомлення ясно, що це грандіозне підземелля — храм. Життя на планеті гинуло від втрати атмосфери і вічного холоду, що стискав її в своїх лабетах. Мабуть, селеніти шукали порятунку в тілі планети, де, без сумніву, ще й досі є своє власне тепло. Може, оте багряне сяйво на дні є символом бога тепла, бога життя? Вся будова спрямована вниз, у глибину. Це виразно помітно в архітектурі храму: низьке склепіння, велика лійкоподібна заглибина. Отже, всі свої надії, всі сподівання селеніти черпали не з неба, яке ставало все холоднішим, а з надр своєї планети. їхні погляди були звернені не вгору, не в безмежні простори неба, а в глибину Місяця, де акумулювалося тепло.

— Подивіться на їхні пози, Миколо. Всі вони лежать ниць, заглядають на дно цієї магічної чаші. Та ніщо їм не допомогло…