Далі попливли якісь гротескові обличчя. Видіння потьмяніло. Коли зір його прояснів, Баррент побачив, що вже цілиться в миршавого косоокого чоловіка, чий крик про пощаду нагло урвався.
Донощик з похмурим і непроникливим обличчям бачив злочин і повідомив поліцію.
Поліцейські в сірій уніформі заарештували його й віддали під суд.
Суддя з неуважним пергаментним лицем виніс вирок: довічне заслання на планету Омега з неодмінним стиранням пам’яті.
Потім сон перетворився на коловорот жахів. Баррент дерся по масному стовпу, стрімкій скелі, намагався вибратися з колодязя з гладенькими стінами. За ним гнався Теркалерів труп з розпанаханими грудьми. Труп з двох боків підтримували похмуроликий донощик і пергаментноликий суддя.
Баррент біг пагорбом, вулицею, гребнем даху. Переслідувачі не відставали. Він забіг до тьмяної жовтої кімнати, зачинив і замкнув за собою двері. Обернувшись, він побачив, що замкнув себе разом з Теркалеровим трупом. З відкритої рани в грудях росли гриби, а покраяну шрамами голову вінчала червоно-синя пліснява. Труп наступав, тягся до нього, і Баррент пірнув крізь вікно головою вперед.
«Прокинься, Барренте. Ти перебрав. Прокинься.»
Баррент не мав часу слухати. Вікно обернулося на шахту — він ковзав, чіпляючись за поліровані стіни, і врешті опинився в амфітеатрі. Там, по срібному піску, спираючись на оцупки рук і ніг, до нього повз труп. На величезній трибуні не було нікого, крім судді й донощика, — вони сиділи поруч і спостерігали.
«Він застряв».
«Що ж, я попереджав його…»
«Прокинься, Барренте. Це лікар Вейн. Ти на Омезі в Магазині Снів. Прокинься. Ще не пізно, якщо ти негайно опануєш себе».
Омега? Сон? Нема коли подумати про це! Баррент перепливав темне смердюче озеро. Суддя й донощик пливли слідом і штовхали труп, з якого мало-помалу злазила шкіра.
«Барренте!»
А тепер озеро заповнював густий кисіль, що лип до рук і ніг, ліз у рот, а суддя й донощик…
«Барренте!»
Баррент розплющив очі й опинився на регульованому ліжку в Магазині Снів. Над ним схилився трохи стривожений лікар Вейн. Поруч стояла медсестра з кисневою маскою і коробочкою зі шприцами. За ними був Аркдраген, який витирав спітніле чоло.
— Я й не думав, що з вами таке станеться, — мовив лікар Вейн. — Справді не думав.
— Він вихопився саме вчасно, — зауважила медсестра.
— Я застерігав його, — мовив Аркдраген і вийшов з кімнати.
Баррент сів.
— Що сталося? — спитав він. Лікар Вейн знизав плечима.
— Важко сказати. Можливо, ви схильні до циклічних реакцій, а може, й наркотики не зовсім чисті. Але таке більше одного разу не трапляється. Повірте мені, Громадянине Баррент, вживання наркотиків дає насолоду. Гадаю, наступного разу вам сподобається.
І далі тремтячи від побаченого, Баррент був певен, що наступного разу для нього не буде. Він не хотів ще раз пережити цю маячню.
— Я вже став наркоманом? — поцікавився він.
— О, ні, — мовив лікар Вейн. — Наркоманія настає після третіх чи четвертих відвідин.
Баррент подякував і розпрощався. Він підійшов до столу Аркдрагена й запитав, скільки слід заплатити.
— Нічого, — Аркдраген розуміюче усміхнувся. — Перше частування завжди за рахунок закладу.
Баррент вийшов з Магазину Снів і заквапився додому. Він отримав багатий матеріал для роздумів. Адже тільки тепер він остаточно переконався, що скоїв навмисне вбивство.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Бути звинуваченим в убивстві, про яке не пам’ятаєш, — це одне, а згадати самому вбивство, за яке тебе засудили, — зовсім інше. Такому свідоцтву не можна не вірити.